10.2. Основні організаційні форми агропромислового виробництва (агропромислові комбінати, агропромислові об’єднання, агрофірми, агроконсорціуми).

Організаційною формою агропромислової інтеграції є агропромислові формування.

Розрізняють два типи існуючих нині в Україні агропромислових формувань: регіональні і господарські.

Регіональні агропромислові формування представлені переважно агропромисловими асоціаціями, а господарські — агропромисловими підприємствами і агрофірмами.

Особливості побудови і функціонування названих формувань розглядатимуться в окремих підрозділах даної теми. В цьому підрозділі є необхідність звернути увагу ще й на такий важливий аспект агропромислової інтеграції, як її економічне і соціальне значення.

У функціонуючих нині агропромислових формуваннях, насамперед у господарських, досягається реальне поєднання сільськогосподарського і промислового виробництва. В результаті цього виробництво продукції сільського господарства, її транспортування, переробка і реалізація з відокремлених ланок перетворюється на єдиний виробничий процес, що з економічної точки зору характеризується взаємною матеріальною заінтересованістю і відповідальністю всіх учасників агропромислового виробництва за результати діяльності — виробництво і реалізацію кінцевої продукції. В умовах реальної інтеграції сільськогосподарського і промислового виробництва створюється додатковий синергічний ефект, що проявляється у вищій економічній ефективності інтегрованого виробництва порівняно з відокремленим.

Джерелами одержання агропромисловими формуваннями синергічного ефекту є:

• істотне зменшення втрат сільськогосподарської продукції, передусім тієї, що швидко псується, за рахунок зведення до мінімуму розриву між її збиранням і промисловою переробкою;
• збільшення обсягу виробництва кінцевої продукції за рахунок утилізації нестандартної сільськогосподарської продукції та побічних відходів, які без інтегрованого виробництва повністю пропадають або використовуються нераціонально (так, тваринам нерідко згодовують нестандартні овочі, фрукти тощо);
• скорочення витрат на транспортування продукції до місць переробки на великих переробних підприємствах і на зустрічні завози продовольчих товарів для споживання місцевим населенням. Це особливо важливо в умовах високої вартості енергоносіїв.

Слід також зазначити, що агропромислові формування одержують додатковий ефект, що не є складовою синергічного ефекту, завдяки виробництву і реалізації кінцевої продукції.

Це зумовлено тим, що найвищого рівня віддачі авансованого капіталу і поточних витрат досягають ті підприємства АПК, які функціонують на завершальній стадії виробничого циклу, здійснюючи виробництво і реалізацію кінцевої продукції.

Адже остання завжди оцінюється вище, ніж сировина саме завдяки більшій окупності витрат, досягнутій за рахунок споживача.

В умовах відокремленого виробництва цей додатковий ефект одержують переробні підприємства, тимчасом як суто аграрні підприємства позбавлені можливості поліпшувати свій фінансовий стан за рахунок цього виду ефекту.

В умовах поєднання сільськогосподарського і промислового виробництва власниками даного ефекту стають агропромислові формування. Останні самостійно приймають рішення щодо зміни асортименту продукції й обсягу продажу відповідно до кон’юнктури ринку, а також ведуть необхідну маркетингову діяльність з тим, щоб задовольнити споживчий ринок і підвищити прибутковість власного виробництва.

Одержуючи більше доходів порівняно із звичайними аграрними підприємствами, агропромислові формування успішніше вирішують господарські та економічні питання, забезпечують вищу соціальну захищеність своїх працівників, що є важливою ознакою соціально орієнтованої ринкової економіки.

Агропромислові формування створюють працівникам широку технологічну базу прикладання кваліфікованої праці і тим самим забезпечують повнішу зайнятість працівникам протягом року, а також нерідко пом’якшують сезонність виробництва.

З кількісним зростанням агропромислових формувань — агропромислових підприємств, агрофірм, агроконсорціумів тощо створюється конкурентне середовище в сфері переробки сільськогосподарської продукції, яке змушує учасників агропромислового виробництва виробляти якісніші продовольчі товари з конкурентоспроможною ціною.

Взаємна матеріальна заінтересованість усіх учасників регіональних і господарських організаційних форм агропромислової інтеграції в досягненні високих кінцевих результатів, з одного боку, і кожного з них у зростанні масштабів та ефективності виробництва свого виду діяльності, з іншого, стає тією рушійною силою, яка створює необхідне економічне середовище для ширшого впровадження у виробництво найновіших досягнень науки і передової практики, економічно спонукає забезпечувати пропорційний розвиток сільського господарства і переробної промисловості, бази зберігання продукції та її реалізації. В результаті створюються умови не лише для збільшення обсягу виробництва і поліпшення якості продукції, а й для раціонального використання сировини, забезпечення її поглибленої переробки, розширення асортименту продовольства. Все це зміцнює економіку агропромислових формувань.

Важливо зазначити, що створення організаційних форм агропромислової інтеграції та їх удосконалення само по собі не є універсальним засобом для виходу агропромислового виробництва на якісно новий етап розвитку, що відповідає вимогам ринкової економіки.

Його висока ефективність може бути досягнута на основі впровадження нових інтенсивних технологій, що забезпечують безвідходність при переробці сільськогосподарської сировини, економію живої й уречевленої праці, скорочення і повну ліквідацію втрат ресурсів та готової продукції.

Вирішення цього завдання вимагає постійного наукового забезпечення агропромислових формувань, широкого застосування сучасної обчислювальної техніки, встановлення тісних взаємовигідних виробничо-торгових і наукових зв’язків із зарубіжними партнерами. Все це сприятиме виходу агропромислового виробництва на сучасний світовий рівень.

Перед розглядом особливостей організаційної структури і специфіки функціонування окремих видів агропромислових формувань зауважимо, що нині ставити питання про переваги одних з них над іншими передчасно. В процесі нагромадження цими формуваннями практичного досвіду роботи рель’єфніше проявляться переваги і недоліки прийнятої ними організаційно-виробничої структури, ступінь її маневреності й еластичності в обґрунтованому вирішенні поточних і перспективних завдань.

Це означає, що в умовах господарської і фінансової самостійності суб’єктів ринку, розвитку різних форм господарювання і гнучкого поєднання різних форм власності посилиться економічна змагальність між агропромисловими формуваннями, іншими суб’єктами АПК і в результаті утвердяться й набудуть прискореного поширення найбільш життєздатні серед них. Водночас виникне реальна можливість створення нових, досі невідомих формувань з високим рівнем конкурентоспроможності вироблюваної ними продукції на продовольчому ринку.

Міжнародний досвід свідчить про те, що ефективними формами організації агробізнесу є агропромислові формування, в яких поєднується виробництво сільськогосподарської продукції, її переробка, зберігання, транспортування і реалізація готової продукції як на внутрішніх та і на світових ринках. Розглянемо основні форми агропромислової інтеграції.

Агропромисловий комбінат — являє собою інтегрований виробничо-господарський комплекс, до складу якого входить виробництво сільськогосподарської продукції, його переробка і реалізація через власну фірмову торгівлю. Такі комбінати розміщується пблизу великих міст, промислових центрів, рекреаційних і туристичних зон з метою забезпечення їх високоякісною продукцією.

Відносини між підприємствами у складі комбінатів, які можуть бути різних форм власності будуються на договірній основі. Управління комбінатом здійсняється радою на чолі з генеральним директором.

Досить поширеною формою в агробізнесі є агропромислові об'єднання. Основні завдання, функції і напрямки їхньої діяльності аналогічні агропромисловим комбінатам, але інтеграційні зв'язки їх глибші.

Останнім часом в об'єднаннях відбулось акціонування, і тому управління ними, їхня організаційна структура, уся господарська діяльність будується на демократичній основі.

Одна з нових форм агропромислових об'єднань — виробничі та науково-виробничі системи. Це така форма договірних відносин групи підприємств, господарств і організацій, яка здійсняє виробництво, переробку, зберігання певних видів продукції під організаційним і технологічним керівництвом головного підприємства. До науково-виробничої системи крім вищевказаного, входить науково-дослідницька установа, яка забезпечує впровадження у виробництво прогресивних технологій і нових видів продукції.

Агрофірма — це агропромислове підприємство, створене на базі сільськогосподарського підприємства, за наявності в ньому переробної ланки, а також потужностей зі зберігання і реалізації готової продукції. Вищим органом управління агрофірмою є рада, до складу якої входять керівники структурних підрозділів.

Економічні взаємовідносини підприємств і організацій агрофірми будуються на основі їхньої рівноправної участі у розподілі одержаних результатів. Агрофірма також займається нетрадиційними видами діяльності, такими як вирощування лікарських рослин, збирання корисних дикоростучих плодів, розведення хутрових звірків. Уся ця продукція користується попитом на міжнародному ринку та сприяє зміцненню фінансово-економічного становища агрофірми.

Нагадаємо, що у світовій практиці консорціум означає угоду між банками та промисловими компаніями для спільної взаємовигідної підприємницької діяльності. У наших умовах агроконсорціум може визначатись як кооперація кількох підприємств різних галузей народного господарства, організацій та банків, які залишаються самостійними, для спільного здійснення програми чи проекту з виробництва, переробки, зберігання та реалізації сільськогосподарської продукції.

Вони можуть бути регіональ¬ними, міжгалузевими і навіть міжнародними. У формуванні агроконсорціуму можуть брати участь будь-які організації, які мають вільні кошти. Поєднання в агроконсорціумі грошових та матеріальних внесків учасників гарантує йому сталість, надійність та суттєві переваги в умовах дефіциту ресурсів.

Вищим органом управління агроконсорціумом є рада засновників-директорів, до складу якої входять керівники всіх організацій та підприємств, які є складовими частинами агроконсорціуму. Агроконсорціум має повну самостійність для здійснення ефективної виробничої діяльності.

Агроконсорціуми можуть створюватись й для реалізації великих та регіональних цільових програм силами групи підприємств будь-якої форми власності. Після виконання поставленої мети консорціум припиняє свою діяльність чи перетворюється в інший вид об'єднання.

Останнім часом розвивається співробітництво вітчизняних підприємств АПК з іноземними фірмами і компаніями, в результаті чого утворюються спільні підприємства (СП).

Основна мета таких підприємств — залучення іноземних інвестицій для впровадження у виробництво передових технологій.

Спільні підприємства засновується у формі кооперації вітчизняних підприємств з іноземними партнерами. При цьому українські учасники СП надають у користування земельні ділянки, приміщення, певне обладнання та трудові ресурси.

Іноземні партнери передають, як правило, технічні засоби, насіння сільськогосподарських культур, хімічні засоби захисту рослин і тварин, устаткування, патенти, ліцензії, а також забезпечують навчання працівників СП надають консультаційну допомогу в процесі виконання технологічних операцій.

Вищим органом управління СП є рада учасників, членам якої надається кількість голосів пропорційно до вартості їхніх часток у статутному фонді.

Для оперативного розв'язання поточних організаційно-господарських питань створюється виконавчий орган — виконавча дирекція.

Утвердження системи ринкової економіки в нашій країні неодмінно повинно супроводжуватися відповідними змінами в територіальному устрої держави. Існуючий адміністративно- територіальний устрій сформувався в основному за часів панування командно-адміністративної системи. І сьогодні він вже не відповідає сучасним вимогам.

25 травня 2001 року Указом Президента України була схвалена Концепція державної регіональної політики. В Концепції визначено, що для досягнення мети державної регіональної політики передбачається вирішення серед іншого такого завдання як налагодження міжнародного співробітництва у сфері регіональної політики, наближення національного законодавства з цього питання до норм і стандартів Європейського Союзу, а також розвиток прикордонного співробітництва, як дійового засобу зміцнення міжнародних відносин та вирішення регіональних проблем.

Серед заходів, які передбачаються для поліпшення державного регулювання у сфері реалізації державної регіональної політики відзначено стимулювання розвитку транскордонних та міжрегіональних економічних зв'язків на основі виробничої кооперації та інтеграції, створення відповідних промислово-фінансових груп, інших сучасних форм господарювання. Все це передбачає перехід регіону до інноваційної моделі розвитку економіки.

Також передбачається здійснення системи заходів із розбудови інфраструктури регіонального розвитку, зокрема, ринків продовольства, землі, праці та капіталу, включаючи товарні біржі, оптові ринки, агро торгові дома, аукціони, ярмарки, заготівельні кооперативи, підприємства фірмової торгівлі тощо, а також регіональні агентства розвитку.

У міжнародному агробізнесі вирішальну роль стали відігравати міжнародні продовольчі компанії — МПК. В рамках МПК відбувається виробництво і реалізація певних видів продовольчої продукції на світових ринках. Вони мають свої філіали в різних країнах світу.