5.3. Промисловість України і форми її територіальної організації.

Промисловість України об’єднує широкий спектр галузей базових і соціальних виробництв і є основою розвитку національної економічної системи загалом.

За виробничим потенціалом, тобто концентрацією продуктивних сил, промисловість в Україні посідає домінуючемісце серед інших видів сфери матеріального виробництва:

обсяг промислової продукції у валовому випуску галузей економіки сягає 42%;
валова додана вартість промисловості у загальному обсязі валової доданої вартості галузей економіки становить 28,7%;
кількість промислових підприємств, які перебувають на самостійному балансі, становить понад 9100 одиниць;
частка промислово-виробничого персоналу від числа зайнятих в економіці сягає понад 27%;
частка промислово-виробничих фондів, тобто основного капіталу, становить 29%.

Особливістю промисловості України є те, що в 60–90-ті роки XX ст. інтенсивно розвивалися базові галузі виробництва, водночас недостатньо уваги приділялося виробництву предметів споживання.

Територіальна та галузева організація промисловості. Територіальна організація економічної системи є важливим об’єктом дослідження розміщення і функціонування всіх елементів продуктивних сил: праці, основного та оборотного капіталу, фінансів. Вона є стрижневою категорією геопросторової організації національної економіки, яка охоплює багато основних економічно-географічних понять та взаємопов’язаних форм територіальної організації виробництва. Це зумовлено тим, що праця і капітал функціонують у просторі й часі, відношення між елементами будь-якої соціально-економічної системи опосередковані територією. Територіальна соціально-економічна система має свою структуру, яка постає як співвідношення між елементами, що утворюють цілісність.

Територіальну організацію національної економіки оцінюють за допомогою таких показників:

концентрації – відношення, наприклад, чисельності населення країни, регіону до площі країни чи регіону; показник концентрації характеризує густоту населення на 1 км2.
розосередженості – відношення відстані, наприклад, між населеними пунктами, промисловими об’єктами тощо до одиниці площі; показник розосередженості характеризує віддаленість об’єктів на 1 км2.
класифікації територіальних утворень за чисельністю населення, участю у територіальному поділі праці, за типами перспективного розвитку, економічних та соціальних процесів тощо.

Територіальна організація національної економіки – поєднання функціональних, територіально розміщених праціі капіталу, населених пунктів і обєктівприроди, які обєднуються територіальними структурами управління для відтворення виробництва, забезпечення життєдіяльності нації в конкретних територіальних умовах протягом певного часута в межах чинного законодавства.

Галузева організація виробництва є елементом територіальної. Практично територіальна організація національної економіки може бути охарактеризована і складом галузей виробництва товарів, послуг, і співвідношеннями між ними.

У кожній територіальній економічній системі виокремлюють галузі спеціалізації: галузі експортної спеціалізації,допоміжні, обслуговуючі галузі. Галузі спеціалізації визначають за допомогоюкоефіцієнта локалізації, який розраховують відношенням частки галузі в економіці регіону до частки цієї галузі в країні загалом. Галузевий підхід до вивчення територіальної організації виробництва допомагає з’ясувати ступінь територіального поділу праці та концентрації виробництва в конкретному регіоні.

Основними елементами територіальної організації промисловості є промислові райони, вузли, центри і пункти.

Промисловий район – інтегральний район з переважаючим значенням промислового виробництва як головної галузі виробничої спеціалізації.

В Україні сформувалося кілька промислових районів: Донецький, Придніпровський, Прикарпатський, Прибузький. Також виокремлюють галузеві райони, які утворюються поєднанням виробничих зв’язків підприємств однієї або кількох галузей промисловості, зокрема, вугільно-металургійної, металургійної, залізорудної, нафтогазоносної та ін.

Промисловий вузол – зосереджене на обмеженій території виробничо-територіальне поєднання підприємств, яке формується, або уже сформувалося.

Підприємства промислового вузла об’єднані між собою економічними, виробничими зв’язками, єдиною виробничою і соціальною інфраструктурою, тобто сферою послуг. Це сприяє ефективному використанню у межах промислового вузла всіх видів ресурсів і капіталу. На території України сформовані і функціонують понад 70 промислових вузлів, найбільшими з яких є Донецько-Макіївський, Київський, Запорізький, Харківський та ін.

Промисловий пункт - промисове підприємство разом з поселенням, яке виникло при ньому.

За профілями діяльності промисловість поділяється на галузі, які мають такі характерні ознаки:

єдність соціально-економічного призначення виробничого продукту;
однорідність перероблювальної сировини й основних матеріалів;
спільність технологічного процесу й виробничо-технічної бази;
однорідність професійної структури кадрів і специфічність умов праці.

Оцінюючи галузеву структуру промисловості, використовують різні показники: кількісні, структурні, показники з урахуванням виробничих зв’язків.

Кількісні показники використовують для визначення частки галузей у загальному обсязі створеного національного продукту, чисельності зайнятих, вартості основного капіталу.

Структурні показники вказують на структурні зміни в промисловості – зрушення у співвідношенні названих пропорцій.

Показники з урахуванням виробничих зв’язків визначають частки продукції галузі, яка надходить на подальшу переробку, тобто проміжне споживання, до інших галузей і частки внутрігалузевого споживання.

Галузі класифікують за призначенням: базових і соціальних виробництв, видобувної і обробної промисловості. В Україні налічують приблизно 9940 промислових підприємств, з яких 64% належать до базових, 36% – до соціальних галузей.

Базові галузі забезпечують функціонування всієї виробничої та соціальної системи, тобто більшості галузей економіки: електроенергетики, паливної, чорної і кольорової металургії, хімічної, нафтохімічної, машинобудівної, деревообробної і целюлозно-паперової, промисловості будівельних матеріалів і виробництва інвестиційних товарів.

Галузі соціальних виробництв охоплюють легку (текстильну, швейну, шкіряну, хутрову і взуттєву), харчову (харчосмакову, м’ясну, молочну, рибну), машинобудівну промисловості та інші, які виробляють товари широкого вжитку, тобто товари для споживчого ринку.

Видобувна промисловість об’єднує галузі, зайняті видобуванням сировини і палива, руд і води з надр землі.

Обробна промисловість – це сукупність галузей, підприємства яких обробляють і переробляють сировину й матеріали. В Україні виокремлюють до 18-ти укрупнених галузей обробної промисловості: електроенергетика, паливна промисловість, чорна металургія, кольорова металургія, хімічна і нафтохімічна, машинобудування і металообробна, лісова, деревообробна і целюлозно-паперова; промисловість будівельних матеріалів; скляна і фарфоро-фаянсова;легка; харчова; мікробіологічна; борошномельно-круп’яна і комбікормова; поліграфічна та ін.

Структуру промисловості представляють міжгалузеві комплек-си: паливно-енергетичний, металургійний, машинобудівний, хімічний, лісопромисловий, будівельний, соціальний, агропромисловий.

За часткою галузей у виробництві продукту визначають і характеризують тип виробничої спеціалізації областей.

Функціональні аспекти промисловості. Вони містять аналіз показників, які характеризують затрати і результати виробництва, тобто реальну продуктивну силу задіяних чинників: трудового потенціалу, основного капіталу, оборотних ресурсів, системи фінансів тощо. Рівень продуктивної сили задіяних чинників виражається кількістю виробленого продукту за одиницю часу.

Систему показників, які характеризують стан функціонування промисловості, утворюють:

1. Загальноекономічні показники роботи промисловості:

обсяг промислової продукції;
середньорічна кількість промислово-виробничого персоналу;
промислово-виробничі основні фонди на кінець року;
рівень прибутковості (рентабельність) продукції;
частка збиткових підприємств;
середньомісячна заробітна плата.

2. Показники рівня прибутковості за видами продукції:

матеріалів, легкої промисловості, побутових електроприладів, харчової промисловості;
прибутковість видобуток нафти;
видобуток природного газу;
виробництво бензину і дизельного палива;
виробництво продукції металургії;
видобуток вугілля;
виробництво продукції машинобудування, нафтохімічної, деревообробної і целюлозно-паперової промисловості, будівельних ь виробів консервної, молочної, хліба, кондитерської, олійної, горілчаної, пивоварної промисловості.

3. Показники структури витрат на виробництво продукції:

матеріальні витрати;
амортизація;
оплата праці;
соціальні відрахування;
інші витрати.

4. Показники промисловості у ВВП:

частка промисловості у створеному ВВП;
частка заробітної плати працівників промисловості у ВВП;
податки підприємств промисловості у валовій доданій вартості;
валовий прибуток.

Функціональні аспекти промисловості України засвідчують, що вона не є ефективними, тобто великий промислово-виробничий потенціал не забезпечує відповідної віддачі щодо обсягу та собівартості продукції. Для подолання негативних тенденцій необхідні радикальні ринкові перетворення. Українська промисловість, як і економіка загалом, повинна стати соціально орієнтованою, тобто частка галузей соціальних виробництв повинна зрости.

Соціально-орієнтована економіка – господарська система, в якій кожна група і соціальний тип населення мають змогу реалізовати власні життєві здібності та знання на основі вільної праці й зростання доходів.

Ринкові перетворення промисловості в Україні здійснюються за такими напрямами:

створення правових та інших інституційних передумов ефективної ринкової економіки й економічного зростання;
роздержавлення і приватизація суспільної власності;
розвиток підприємництва та інших організаційних форм промислового виробництва;
лібералізація економіки (лібералізація цін, горизонтальних зв’язків, зовнішньоекономічної діяльності);
стабілізація фінансів і грошової системи, зміцнення національної грошової одиниці – гривні;
реструктуризація промисловості та економіки загалом (зміна співвідношення базових і соціальних виробництв на користь соціальних; зростання наукомістких, імпортозаміщуючих виробництв і підвищення конкурентоспроможності української продукції на внутрішньому і зовнішньому ринках);
створення передумов для адаптації працездатного населення до ринкових умов виробництва, зайнятості, ефективності праці, потреб економічного зростання, прозорих відносин з бюджетом країни і соціального захисту малозабезпечених.

Ринкові механізми саморегулювання повинні забезпечити збалансованість національної економічної системи Qц =V2Гм, координацію взаємодії всіх виробників, раціональне й ефективне використання трудових ресурсів, основного і оборотного капіталів, запровадження сучасних досягнень науки і техніки, входження у світову економіку.

Паливно-енергетичний комплекс.

1. Вугільні басейни:

Паливна промисловість і електроенергетика – найважливіші базові галузі, оскільки вони забезпечують розвиток і функціонування сфер виробництва, послуг і побуту людей. Ці галузі створюють найважливіший міжгалузевий промисловий комплекс – паливно-енергетичний, забезпечуючи видобуток твердого, рідкого і газового палива, виробництво, передачу електроенергії та тепла. До нього належать вугільна, нафтова, газова, торф’яна, сланцева галузі та електротеплоенергетика, яка охоплює теплові, гідро- та атомні електростанції, а також трубопровідний транспорт і лінії електропередач.

Соціально-економічне зростання нерозривно пов’язане зі станом усіх галузей паливно-енергетичного комплексу, вдосконаленням енергетичного балансу, запровадженням нових високоефективних технологій. Сучасні інтенсивні технології потребують розширення енерго- та електроозброєності. Ефективність та інтенсивність виробництва товарів і послуг значною мірою залежать від енергозабезпеченості. Отже, інтенсивний розвиток паливно-енергетичного комплексу неодмінно впливає на інтенсифікацію й ефективність національно-економічної системи загалом.

В Україні базою формування паливно-енергетичного комплексу є такі види палива: вугілля, нафта, газ, торф, горючі сланці. Відповідно сформувалися такі регіони:

Донецький кам’яновугільний басейн, який простягається смугою від низов’я р. Ворскли на південний схід до м. Донецьк і завертає до м. Луганськ;
Львівсько-Волинський кам’яновугільний басейн, розташо-ваний на обох берегах р. Західний Буг;
Дніпропетровський буровугільний басейн, розташований на межі з Донецьким;

2. Нафтогазоносні провінції та області

Україна володіє великим потенціалом енергетичних ресурсів, розміщених на більшій частині її території. Однак важливим при цьому є правильне його використання, застосування паливних ресурсів відповідно до енергетичних потреб, забезпечення збалансованого виробництва.

Паливно-енергетичний баланс утворюється з дохідної та витратної частини. Дохідну частину балансу формують видобуток природного палива (вугілля, газ, нафта, торф, дрова) і виробництво природних енергоресурсів (електро- і теплоенергії).

Витратна частина паливно-енергетичного балансу охоплює споживання енергетичних ресурсів:

перетворення на інші види енергії електро- і теплоенергії, стиснутого повітря і доменного дуття;
виробничо-технологічні потреби, зокрема витрати на збереження, транспортування і формування державного резерву;
наповнення природним газом підземних сховищ;
експорт.

У целюлозно-паперовій промисловості сировинні потреби забезпечуватимуться також за рахунок збільшення заготівлі макулатури і використання недеревних ресурсів сировини, зокрема соломи та відходів переробки сільськогосподарських культур.

Агропромисловий комплекс.

У системі національної економіки одним з найважливіших, багатогалузевих і територіально поширених є агропромисловий комплекс. Сільськогосподарське виробництво в Україні має давні традиції. Цьому сприяють ґрунтово-кліматичні передумови, ментальність, господарський досвід населення. Сучасне сільське господарство взаємодіє з іншими галузями економіки, внаслідок чого розвиваються його міжгалузеві зв’язки, встановлюються міжгалузеві пропорції. В Україні агропромисловий комплекс міг би стати основою соціально-економічного розвитку, визначати структурну перебудову економіки, експортний потенціал, рівень достатку і життя народу. Однак наявність природних передумов, ресурсів та інших можливостей ще не дає гарантій високого рівня продуктивних сил цього сектору економіки. Необхідний відповідний економічний механізм функціонування залучених чинників виробництва.

Продуктивні сили агропромислового комплексу (АПК) України досить потужні. У ньому зосереджено приблизно третину основних виробничих фондів країни, стільки ж працівників (до 5 млн осіб), але створюється лише третина національного доходу, що засвідчує низький показник віддачі залученого капіталу в АПК, оскільки продуктивна сила виражається не лише кількістю капіталу, але й його віддачею.

Сучасний АПК України є складним комплексом, де економічно, технологічно та організаційно взаємопов’язані багато галузей і виробництв:

сільськогосподарське виробництво, тобто сектори рослинництва і тваринництва, які створюють сировинну базу АПК;
галузі, які створюють матеріально-технічну основу системи АПК, тобто сільськогосподарське машинобудування, виробництво засобів захисту рослин, мінеральних добрив, комбінованих кормів, тари, спеціального устаткування та ін;
галузі, які переробляють сільськогосподарську сировину в готові продукти харчування, одяг, взуття, тобто харчова і легка промисловості;
виробнича і соціальна інфраструктури, тобто транспорт, матеріально-технічне постачання, інженерні споруди, які забезпечують заготівлю, складування і зберігання сільськогосподарської продукції, інформаційне забезпечення, спеціалізовану торгівлю, житлово-комунальне господарство, культурне та медично-оздоровче обслуговування.

У територіальній структурі АПК виокремлюють:

агропромисловий пункт – локальна форма АПК, яка об’єднує в населеному пункті переробку кількох видів сільськогосподарської сировини;
агропромисловий центр – локальна форма АПК, яка здійснює в населеному пункті переробку кількох видів сільськогосподарської сировини, а більшість населення обслуговує його виробництво;
агропромисловий кущ – локальна форма АПК, яка характеризується компактним розташуванням на невеликій території агропромислових пунктів і центрів з їх сировинними зонами;
агропромисловий вузол – складне територіальне агропромислове утворення, система компактно розташованих агропромислових пунктів, центрів і кущів навколо адміністративного обласного чи районного центру.

У межах природно-кліматичних зон виділяють зональні АПК, які формуються під впливом природних умов відповідної зони.

Усі суб’єкти АПК наприкінці XX ст. почали освоєння ринкових методів господарювання, що передбачає:

створення форм сільськогосподарського виробництва, які забезпечують ефективне використання залученого капіталу, землі та праці зайнятих, тобто економічну самостійність виробників;
вільний вибір виробничої діяльності, встановлення горизонтальних зв’язків і пошук партнерів для взаємовигідної співпраці;
вільне ціноутворення на продукцію, реалізацію її на внутрішньому та зовнішньому ринках тощо.

Найважливішим завданням в ринкових умовах є створення інституційних умов функціонування підприємств галузей АПК, тобто реформи відносин власності, систем кредитування, стимулювання виробництва, захисту зарубіжних капіталовкладень, розподілу прибутку тощо. Першочерговими є реформи відносин власності й форм організації виробництва. Це поставило на порядок денний необхідність роздержавлення, приватизації землі, основного капіталу державних сільськогосподарських підприємств, забезпечення розвитку вільного підприємництва у сільськогосподарському секторі національної економіки.

Теорія ринкової економіки стверджує, а практика підтверджує, що основою високоефективного виробництва є реальний власник землі та капіталу, вільний вибір форм організації виробництва, самоуправління та підтримка їх з боку державних і регіональних органів управління. Приплив зарубіжного капіталу в сільськогосподарський сектор можливий за наявності законодавства про приватну власність на землю, захисту капіталовкладень, взаємовигідного розподілу прибутків тощо. З цією метою восени 2001 р. було прийнято Земельний кодекс України, який регулює права власності на землю, визнає землю товаром у межах населених пунктів, який можна продавати, визначає реального власника землі сільськогосподарського виробництва, напрями розвитку форм виробничої діяльності.

Сільське господарство є другою після промисловості сферою матеріального виробництва. У ньому зосереджено майже 25% основного виробничого капіталу, 20% усіх зайнятих в економіці, створюється 20% національного продукту. Загалом ці дані засвідчують низьку ефективність не лише сільського господарства, а й усієї національної економіки. У країнах з розвинутою ринковою економікою у сільськогосподарському секторі трудиться 3–5% від усіх працюючих, які створюють 4–6% валового національного продукту, повністю забезпечують власні продовольчі потреби і значну частину продовольства експортують. Це свідчить, що у цих країнах розвинута сфера послуг – понад 50% ВНП та промисловість – 30% ВНП. В Україні сільське господарство є однією з важливих сфер матеріального виробництва, але не забезпечує національних потреб у продовольстві.

Сільському господарству властиві такі особливості:

основним засобом виробництва є родюча земля;
рослини і тварини одночасно є і засобами, і предметами праці;
характерні природні цикли виробництва.

Земельні ресурси. Загальна площа України становить 60,4 млн га, з яких 41,9 млн га – сільськогосподарськіугіддя. Майже 30% земельних ресурсів – ліси та лісонасадження, болота, піски, шляхи та ін.

У структурі сільськогосподарських угідь займають: рілля – 33 млн га (79,3%), пасовища – 5,3 млн га (12,9%), сіножаті – 2,2 млн га (5,4%), багаторічні насадження – 1 млн га (2,4%). З них розташовані у Степу – 2/5, Лісостепу – 1/3, на Поліссі та передгірних районах Карпат і Криму – 1/5.

Забезпеченість земельними ресурсами в Україні досить висока – 0,65 га на душу населення (в Європі – 0,26 га, у світі – 0,29 га на душу населення). Найзабезпеченішими є Херсонська, Миколаївська, Кіровоградська області, де на душу населення припадає 1,3–1,4 га орних земель, найменше їх у Закарпатській (0,15 га), Львівській (0,29 га), Івано-Франківській (0,26 га), Чернівецькій (0,3 га на душу населення) областях. Землі України відзначаються високою родючістю, понад 55% їх – чорноземи. Щорічно внаслідок ерозії з кожного гектара землі зносяться до 12–17 т родючого ґрунту, для будівництвавідводиться 12–14 тис. га сільськогосподарських угідь.

У структурі сільського господарства виокремлюють дві основні галузі –рослинництво і тваринництво.

Рослинництво. Посівні площі в Україні займають в середньому 30,3 млн га,зернові культури 45–49%, кормові – 32–37%, технічні – 10–12%, під картоплю і овоче-баштанні – 7–9%. Валовий збір сільськогосподарських культур визначають такі показники: зерно – 35–40 млн т на рік, цукрові буряки – 17–20 млн т, картопля – 16–17 млн т, овочі – 5–6 млн т, волокно льону – близько 10 тис. т, насіння соняшнику – 2–2,5 млн т. Серед зернових більше половини припадає на озиму пшеницю, ячмінь – 20%, кукурудзу – 15%, жито – 4%.

Галузі промисловості АПК об’єднують 1630 підприємств м’ясної та 58 підприємств молочної промисловості. Переробні підприємства АПК розміщені:

виробництво цукру-піску – провідними центрами в Україні є Вінницька, Хмельницька, Тернопільська обл.;
виробництво м’яса – в усіх областях, однак провідними центрами є Дніпропетровська, Одеська, Полтавська, Донецька обл.;
виробництво молока та молочної продукції – провідна роль належить Київській, Чернігівській, Одеській, Сумській обл.
хлібопекарська промисловість – великі підприємства у Києві, Львові;
виробництво олії – потужні комбінати у Дніпропетровську, Полтаві, Львові, Вінниці, Чернівцях;
виробництво овочевих консервів – Одеська, Вінницька, Херсонська, Черкаська та інші області.

Сільське господарство є сферою національної економіки, де ринкові перетворення можуть відбутися найшвидше з досить високою віддачею задіяного капіталу.

Умовами ринкових перетворень у сільськогосподарському секторі української економіки є:

формування ринку землі та нерухомості, запровадження системи іпотечного кредитування сільськогосподарського товаровиробництва;
здійснення аграрної реформи на регіональному рівні, післяприватизаційна підтримка розвитку реформованих господарств, створення консультаційних, інформаційних та інших центрів обслуговування виробників;
фінансування ринків матеріальних ресурсів і капіталу;
реформування соціальної сфери та розбудова її інфраструктури;
створення інституційних умов для ефективного виробництва та об’єднання сільськогосподарських виробників.

Екстенсивний шлях розвитку сільського господарства вичерпано. Українське сільське господарство може розвиватися тільки на основі радикальних реформ власності на землю, капітал, продукцію, використовуючи сучасні, визнані у світі, форми організації виробництва, широко впроваджуючи ресурсозберігальні технології.

Будівельний комплекс.

Забезпечення матеріальних і духовних життєвих потреб людей значною мірою реалізується через політику капітальних вкладень. З їх допомогою формуються виробнича і невиробнича сфери, інфраструктурні підрозділи. Світова практика засвідчує, що продумана і доцільна політика капітального будівництва сприяє зростанню ефективності всього суспільного виробництва, розвиткові соціальної сфери.

Будівельний комплекс – сукупність галузей матеріального виробництва і проектно-пошукових робіт, які забезпечують капітальне будівництво або здійснюють інвестиції.

До будівельного комплексу належать такі галузі:

капітальне будівництво, тобто безпосереднє здійснення інвестицій;
промисловість з виробництва будівельних матеріалів;
промисловість з виробництва будівельних конструкцій і деталей.

До структури будівельного комплексу інколи ще відносять будівельне і дорожнє машинобудування, спеціальну інфраструктуру (науково-дослідні та дослідно-конструкторські організації, вищі й середні спеціальні навчальні заклади, професійно-технічні навчальні заклади).

Капітальне будівництво охоплює всі регіони України. Потужні будівельні організації створені у великих містах. Великий обсяг різноманітних будівельних робіт виконують енергетики, проектно-пошукові інститути галузевого профілю (чорної металургії, хімії та ін.).

Нині більше половини виробництва будівельних матеріалів зосереджено в межах будівельної індустрії, тобто в системі підрядних будівельних організацій. Будівельна індустрія і промисловість будівельних матеріалів тісно взаємодіють, формуючи специфічні індустріально-будівельні територіальні об’єднання.

Капітальні вкладення. Упродовж тривалого історичного періоду більшість інвестицій спрямовувалася в базові галузі матеріальної сфери української економіки. Захоплення розвитком базових виробництв призвело до певного перенасичення ними деяких регіонів України (Донбас, Придніпров’я), спричинило погіршення екологічної ситуації, загострення соціальних та комунальних проблем. Темпи зростання капітальних вкладень у галузі невиробничого призначення почали перевищувати темпи капітальних вкладень у галузі виробничого лише на початку 90-х років XX ст.

Загальна криза економіки, нестабільність соціально-економічного становища призвели тоді до згортання інвестиційної діяльності. Ситуація загострилася внаслідок нерегульованого зростання вартості будівництва в умовах запровадження договірних цін за необмеженого монополізму підрядних організацій, скорочення інвестиційних можливостей бюджетів усіх рівнів.

На початку XXI ст. одним із найважливіших завдань української економіки постало формування ефективного механізму роботи з інвестиціями. Адже саме інвестиції – всі види майнових та інтелектуальних цінностей, які вкладають в об’єкти підприємницької діяльності, в результаті якої одержують прибуток (дохід) або досягають соціального ефекту, є основою і передумовою функціонування ефективної економіки.

До майнових та інтелектуальних цінностей, які можуть бути використані як інвестиції, належать:

кошти, цільові банківські вклади, акції та інші цінні папери;
рухоме і нерухоме майно – будинки, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності;
майнові права, які є наслідком дії авторського права, “ноу-хау”, досвід та інші інтелектуальні цінності;
права користування землею, природними ресурсами, а також інші майнові права та цінності.

Основним джерелом власних інвестицій є національний продукт, а саме фонд нагромадження

В українській економіці лише п’яту частину національного доходу використовують на нагромадження.

Споживчий ринок. Основою функціонування споживчого ринку в Україні є економічні засади і принципиперехідної економіки: роздержавлення і приватизація власності, ліберізація цін, вільна торгівля, вільне пересування товарів, праці та капіталу. Більшість вітчизняних товарів невисокої якості і не витримують конкуренції із зарубіжними аналогами, які заполонили споживчий ринок. Це спричинило зменшення обсягів їх виробництва.

Рівень життя населення оцінюється рівнем (індексом) реальної заробітної плати, який залежить від рівня (індексу) споживчих цін.

Культурні послуги надають заклади, установи, підприємства, організації та органи управління, які здійснюють виробництво, розподіл, збереження й організацію споживання товарів і послуг культурного й інформаційного призначення: бібліотеки, клуби, театри, музеї, кінотеатри, філармонії та ін. Заклади культури фінансуються з бюджету.

Охорона здоров’я охоплює лікувальні, лікувально-профілактичні, санітарно-протиепідемічні та інші медичні установи, різні види соціального забезпечення, оздоровлення, відпочинку, фізичної культури.

Основними показниками розвитку системи охорони здоров’я є:

чисельність лікарів усіх спеціальностей (всього; на 10000 населення);
чисельність середнього медичного персоналу (всього; на 10000 населення);
кількість лікарняних закладів;
кількість лікарняних ліжок;
кількість лікарських амбулаторно-поліклінічних закладів та ін.

Комплекс виробництва товарів народного споживання. Охоплює харчову, легку, машинобудівну,деревообробну, хімічну промисловість та промисловість будівельних матеріалів.

Харчова промисловість – складова агропромислового комплексу, який вважається галуззю первинної переробки сільськогосподарської сировини. Серед її галузей виділяють м’ясну, молочну, цукрову, борошномельно-круп’яну, консервну, олійну, кондитерську, безалкогольних напоїв та ін.

Легка промисловість виробляє 11,6% від загального обсягу виробництва. До її складу належать 868 підприємств, які забезпечують:

переробку льону-довгунцю, конопель, вовни;
виробництво шовкових, бавовняних, льняних, вовняних тканин;
випуск нетканих матеріалів, конопледжутових, сітков’язаних виробів;
випуск текстильної галантереї;
виробництво трикотажної, вовняно-повстяної, швейної продукції;
виготовлення натуральних та штучних шкір, штучного хутра, хутрових виробів, взуття.

У легкій промисловості теж спостерігається спад виробництва, спричинений загальноекономічною кризою, відсутністю ринків збуту, відсталими технологіями, недостатніми капіталовкладеннями тощо.

Важливим джерелом інвестицій є амортизаційні відрахування, які використовують для відновлення основного капіталу після завершення строку його служби.

Споживчий ринок. Основою функціонування споживчого ринку в Україні є економічні засади і принципи перехідної економіки: роздержавлення і приватизація власності, ліберізація цін, вільна торгівля, вільне пересування товарів, праці та капіталу. Споживчий ринок України ще не має зворотного впливу на систему виробництва товарів.

Диспропорції на споживчому ринку, успадковані від державно-адміністративної системи 90-х років XX ст., поглибилися, оскільки механізм саморегулювання і регулювання через ринок ще не сформувався, а рівень регулювання з боку державних органів – знизився. Така економічна політика має своїм наслідком зменшення доходів населення і зростання цін на споживчому ринку.

Соціальний комплекс включає сферу послуг, виробництво товарів народного споживання, доходи і рівень життя населення, споживчий ринок.

Сфера послуг охоплює соціально-культурні послуги, які пов’язані з відтворенням продуктивної сили – людини, відновленням її працездатності, відпочинком і зміцненням здоров’я – з формуванням людського капіталу. Освіта забезпечує загальний рівень знань і культури населення та всі галузі національної економіки кваліфікованими кадрами.

Основними показниками її розвитку є кількість загальноосвітніх шкіл, контингент учнів, кількість і структуразайнятих вчителів. Аналогічні показники використовують стосовно професійно-технічної освіти, яка готує робітничі кадри, а також вищої освіти І—II та III–IV рівнів акредитації. У вищих навчальних закладах І–II рівнів акредитації навчається понад 500 тис., III–IV рівнів – понад 1100 тис. студентів, у загальноосвітніх школах – понад 7 млн, у професійно-технічних – понад 500 тис. учнів.