15.1. Основні організаційні форми агробізнесу в США.

Розвиток продовольчого ринку світу багато у чому визначається розвитком сільськогосподарського виробництва у США, Японії, Європі, Канаді. Виробництво зерна і м'яса в цих регіонах в останні десятиріччя характеризується високою стабільністю і перевищує 3/4 виробництва в розвинутих країнах.

Більше половини всього виробництва зерна припадає на США, проте частка країн ЄС зростає в останні десятиліття швидше, ніж частка США.

Трохи інакше складається динаміка виробництва м'яса. Незважаючи на те, що основним виробником цього продукту поки що залишаються США, їхня частка в загальному виробництві має чітку тенденцію до зниження, а питома вага країн ЄС і Японії швидко зростає.

Висока ефективність сільськогосподарського виробництва дала змогу США і країнам ЄС не тільки повністю забезпечити попит на продовольство, а й суттєво вплинути на рівень самозабезпеченості продовольчими продуктами всього розвинутого світу. Всі розвинуті країни повністю забезпечують себе зерном, м'ясом, молоком, овочами. При цьому США і країни ЄС є основними експортерами не тільки найважливіших продовольчих продуктів, а й сільськогосподарських машин, мінеральних добрив, засобів захисту рослин та інших засобів виробництва.

Агропромислові комплекси цих країн забезпечують усім необхідним виробництво, зберігання, переробку та збут сільськогосподарських продуктів.

Найпотужніша система агробізнесу в США де продукція цієї системи складає 12 % ВВП, в той же час частка продукції власне сільського господарства США в ВВП складає лише 1,5 %. Частка США у світовому виробництві: сої — 43,7 %, кукурудзи — 34,4 %, бавовни — 21,2 %, пшениці — 11,6 %. Частка занятих в агробізнесі США в загальній чисельності працюючих складає 12 %, а у сільському господарстві всього — 3 %.

Вирішальна роль США і країн ЄС на світових ринках продовольства пояснюється довгостроковими зусиллями, спрямованими на індустріалізацію сільського господарства. Абсолютна перевага сільськогосподарських сфер у структурі АПК США дозволяє їм ініціювати створення сучасного механізму його як більш жорсткого, маючого техніко-економічний характер норма¬тивного контролю над технологією і організацією сільськогосподарського виробництва. Це обумовлює перехід стратегічних рішень, які визначають розвиток сільського господарства від фермерських господарств, в зоні яких залишається прийняття рішень тактичного характеру до промислово-торгових сфер АПК.

Практика внутрішнього планування, у свою чергу призводить до найбільшого використання принципів системного підходу та маркетингу. Це створює найбільш надійнішу основу довготермінового зростання сукупного прибутку комплексу як основи збільшення індивідуального прибутку у всьому ланцюжку і визначає зростаючу орієнтацію на підвищення кінцевого результату.

Характерна особливість розвитку сільського господарства розвинутих країн — посилення державно-монополістичного регулювання цієї галузі. Форми і методи цього регулювання суттєве відрізняються в різних країнах, що зумовлено специфікою розвитку сільського господарства кожної з них.

За останні десятиліття зростання можливостей внутрішньо-зовнішньої продовольчої політики стало одним із найважливіших умов її розробки та втілення в життя. В розвинутих в економічному відношенні країнах — США, Канаді, Японії, ФРН велике значення має державна підтримка розвитку фермерських господарств.

Більшість американських програм з контролю за виробництвом обмежують доступність фермерських продуктів для середніх американців і підвищують ціни на них. Це є монопольний ефект, який досягається в послідовно конкурентній економіці лише силою держави, що діє в інтересах фермерів. Як і більшість країн Заходу, США здійснює програми підтримки фермерів по каналах USDA — United States Department of Agriculture (Міністерство сільського господарства США).

Основною метою цих програм є забезпечення стабільності або підвищення цін на продукцію фермерів та їхніх доходів, хоча, як правило, цього вдається досягти за рахунок підвищення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію і відносного зниження її споживання. Західні й американські програми передбачають заходи щодо підтримки рівня експорту, а також інші форми непрямого субсидування фермерських господарств.

Слід також врахувати заходи, що проводяться в рамках інших програм USDA, зокрема розвиток сільської інфраструктури й страхування врожаїв, які можна також розглядати і як непрямі субсидії фермерам. Американські програми підтримки фермерських цін беруть початок з того періоду, коли ціни і доходи значно знижувались через загальне перевиробництво, що було наслідком тривалого періоду росту продуктивності, який закінчився великою депресією в 1930-х роках.

Ефект сучасної політики досить складний і змінюється залежно від виду продукції, але в цілому ціни, які платить покупець, вищі в результаті державного втручання. Для сучасних політичних настроїв у США характерним є прагнення скоротити всі державні програми підтримки сільського господарства, а ціни підтримувати методами, які дають змогу зробити конкурентоспроможним експорт США на світовому ринку і зменшити втрати споживача. Можна очікувати, що ця тенденція збережеться, оскільки робоча сила фермерів і людей, що виросли на фермах, зменшується..
Громадська думка дедалі більше формується в тому напрямі, щоб відмовитися від масового субсидування невеликої групи населення за рахунок усіх інших. Значною мірою цьому сприяє широко пропа- гандований у відповідних колах гіркий досвід країн Європейського Союзу, де майже 50 % бюджету витрачалось на покриття потреб 5 % трудових ресурсів шляхом необгрунтованого субсидування сільськогосподарських виробників.

Існує три принципових підходи до програм підтримки цін з позицій аналізу попиту і пропозиції. При першому підході підвищують фермерські ціни шляхом обмеження пропозиції фермерської продукції / підвищення ціни для споживачів. Сільськогосподарські ринки є настільки конкурентними, що фермери не можуть діяти монопольно без допомоги держави. Уряд США, звичайно, не може примусити індивідуальних фермерів обмежити виробництво, він просить ферми обмежити його, надаючи їм за це можливість брати участь в інших програмах. При другому підході уряд підвищує фермерські ціни, купуючи ту кількість продукції, яка, будучи проданою, може знизити ринкову ціну.

Ситуація, коли уряд змушений купити продукцію, оцінюється ним як негативна, і як позитивна — коли запаси уряду досить незначні; третій підхід включає існуючі нині цільову ціну і дефіцитну платіжну схему, які використовуються в зернових програмах у комбінації з першим і другим підходами. При цьому підході фермер одержує другу гарантовану ціну, яка називається цільовою. Продукція, вироблена за цією ціною, продається на ринку, а уряд покриває різницю між нижчою ринковою ціною (тією, що платить споживач) і вищою цільовою ціною (тією, що одержує фермер).

Середній споживач потерпає від державного втручання і при першому, і при другому підходах внаслідок як росту цін, так і скорочення виробництва. Однак у результаті другого підходу у власності уряду виявляються надлишкові запаси, які можуть бути реалізовані за низькими цінами на користь деяких груп споживачів. Сюди входять американські школярі та деякі зарубіжні покупці.

При третьому підході виграє середній споживач. Якщо такий підхід не супроводжується обмеженням виробництва, то споживча ціна виявляється нижчою ціни рівноваги, яка б склалася без будь-якої державної програми підтримки. Третій підхід, особливо якщо він не пов'язаний з обмеженням виробництва, також є одним із найдешевших для державного бюджету. Перший підхід — обмеження виробництва — пов'язаний з найменшими ви¬тратами бюджетних коштів, однак при цьому обмеження вироб¬ництва створює інші не бюджетні затрати і моменти неефективності.

Зовні третій підхід найбільше схожий на нашу схему, за якої роздрібні ціни державних магазинів на те ж м'ясо великої рогатої худоби вищі ніж закупівельні ціни. Однак зовнішня схожість є оманливою. Різниця полягає в тому, що американська роздрібна ціна надзвичайно гнучка. На одну й ту ж продукцію ціна в супермаркеті протягом доби може змінюватися кілька разів. Скажімо, якщо зранку буханець хліба коштує 2 дол., то ввечері за цю ціну можна придбати два таких буханця, а вночі ціна знижується ще більше. В силу цього кількість пропонованої за гарантованою фермерською ціною продукції завжди рівна тій, що потрібна споживачам.

Окремі види продукції в США не охоплені програмами підтримки, наприклад, продукція тваринництва (за винятком молочних продуктів), більшість плодів і овочів, а також картопля. Участь фермерів у програмах підтримки для тих видів сільськогосподарської продукції, для яких вона передбачена, є добровільною, як участь у всіх видах програм USDA.

Головною метою таких програм є приведення обсягів виробництва основних сільськогосподарських продуктів у відповідність із потребами країни і збереження та захист безпосередніх виробників цієї продукції. З одного боку, кожен фермер є вільний у виборі господарських рішень щодо ведення свого бізнесу (один з принципів ринкової економіки), однак держава настільки широко використовує систему різноманітних економічних важелів, що, з другого боку, фермер змушений діяти в інтересах держави. Інакше кажучи, держава вміло й толерантно створює у фермера інтерес до виробництва продукції потрібної якості та кількості.

З розрахунку на одну ферму з середньому сума державних ви-плат за участь у державних програмах становить 20 тис. доларів на рік, при цьому на одну дрібну ферму в середньому припадає по 4 тис. дол., на велику (із середнім річним доходом більше 500 тис. дол.) — до 70 тис. дол.

До групи основних продуктів, для яких існують програми підтримки американським урядом, належать пшениця, кормові зернові, бавовник, цукор, молочні продукти, тютюн і арахіс. Кожна окрема програма підтримки за видом продукції має свої відмінні риси. Найбільш грунтовно розробленими є програми підтримки для зернових культур, зокрема для пшениці й кормових культур.

Щоб претендувати на участь у цих програмах, фермери пови¬нні прийняти певні правила гри. Програми підтримки для зернових передбачають встановлення урядом (точніше — USDA) мінімальних цін на продукцію фермерів, але при цьому площі, які використовуються фермерами у виробництві, повинні бути обмеженими. Після збирання врожаю уряд позичає фермерам гроші під заставу у вигляді зібраного зерна.

Фіксована сума грошей дається в кредит за кожну одиницю фізичного обсягу продукції, і цей питомий показник позики називається «заставна ставка».

Вона, по суті, фіксує мінімальну ринкову ціну товару, для якого її встановлюють.

Якщо ринкова ціна перевищує заставну ставку, то фермери можуть продавати свою продукцію за цією ціною, а потім повинні погасити позику з процентом. Якщо ринкова ціна знижується нижче рівня заставної ставки, то фермери можуть передати своє зібране зерно в розпорядження уряду як погашення позики.

Уряд може також встановлювати так звану «цільову ціну» на рівні, що перевищує заставну ставку. В цьому випадку уряд виплачує фермерам за кожну одиницю їхньої продукції суму, яка дорівнює різниці між цільовою ціною та або заставною ставкою, або ринковою ціною(від того, яка з них вища).

Вивчення зарубіжного досвіду дає змогу запропонувати точніший метод оцінки ступеня позитивного або негативного впливу державних програм підтримки сільського господарства на виробників і споживачів сільськогосподарської продукції. Для цього можна використати емпіричні показники «еквівалент субсидій виробникам» (ЕСВ) та «еквівалент субсидій споживачам» (ЕСС).

ЕСВ та ЕСС дають можливість виявити як сам факт, так і ступінь надання державними програмами фінансових вигод, або «субсидій» виробникам і споживачам, або заподіяння їм цими програмами фінансових збитків, або їх «обкладання податками». Для будь — якого продукту ЕСВ рівний різниці між реалізаційною ціною, яка враховує будь-які видимі урядові субсидії, і світовою ціною товару (перерахованою в національні ціни за економічно обґрунтованим обмінним курсом валюти).

Видимі урядові субсидії, так звані «політичні трансферти», охоплюють групу субсидій, які вимагають спеціальних цільових витрат уряду. Це могли б бути платежі фермерам за виведення з обороту землі під консервацію з метою її регенерації, субсидовані позики, субсидії на боротьбу із сільськогосподарськими шкідниками і хворобами, вартість державних послуг щодо збереження продукції а також фінансування урядом наукових досліджень.

Механізм розрахунку ЕСВ досить простий. Припустимо, що:

1. світова оптова ціна на певний товар становить 9 дол. США;
2. програма підтримки фермерів підвищує внутрішню ціну, за якою національні виробники продають свою продукцію, до 12 дол.;
3. виробники забезпечені страховкою продукції за рахунок уряду, тобто економлять 2 дол. на одиницю продукції, не страхуючи останню у приватних фірм. Тоді питома субсидія для виробників у цілому становить 5 дол. З цієї суми 2 дол. йде по програмі страхування продукції, а 3 дол. — внаслідок того, що виробники продають продукцію за ціною внутрішнього ринку, що дорівнює 12 дол., а не за світовою ціною — 9 дол., ЕСВ може бути розрахований як відношення питомого показника сукупних субсидій (з розрахунку на одиницю продукції) до закупівельної ціни продукції. В нашому прикладі ЕСВ = 5 : 12 = 0,42.

Тобто програма підтримки цін і страхування продукції сприяє поліп¬шенню фінансового стану фермерів на величину, рівну 42 % сукупного виторгу, що його вони одержують від реалізації своєї продукції.

Як видно з результатів розрахунків, у США практично неможливо знайти сільськогосподарський продукт, для якого було б характерним негативне значення ЕСВ, тобто тут немає жодного продукту, стосовно виробників якого урядові програми мали б характер фінансових санкцій, а не підтримки. ЕСС для будь- якого товару рівний різниці між ціною, за якою його купує споживач, І світовою оптовою ціною на цей товар. До групи державних субсидій споживачам, знову ж таки, можна віднести ті з них, які пов'язані з фінансовими витратами уряду.

У США, напри¬клад, такі субсидії виробникам продовольчих товарів незначні й існують не на всі види цих продуктів і не для всіх категорій споживачів субсидованих продуктів. Як і ЕСВ, ЕСС може бути як від'ємною, так і додатною величиною. Як видно з розрахунків, у США практично немає продовольчих товарів, для яких величина ЕСС була 6 позитивною. Інакше кажучи, продовольчі програми майже ніколи не ставлять споживачів продовольства у відносно вигідніший стан, а навпаки, погіршують його. Протилежний стан, як видно з наведених розрахунків, має місце в Україні, за умови відсутності хоча б будь-яких елементарних програм розвитку як усього сільського господарства, так і м'ясного скотарства у фер¬мерських господарствах зокрема.

США посідають домінуючу позицію в міжнародній торгівлі сільськогосподарськими товарами, яка базується на високо розвинутому виробництві. У США зосереджено приблизно 11 % світових сільськогосподарських угідь і 5 % населення земної кулі. У той же час на них припадає близько 1/4 світової сільськогосподарської продукції. Щорічно на зовнішні ринки надходить 55— 70 % річного виробництва пшениці, 30—35 % кукурудзи, 40Л5 % сої та 60—75 % рису.

В останні десятиліття спостерігається значне зростання обсягу сільськогосподарського виробництва, особливо виробництва продукції галузей рослинництва, на частку яких зараз припадає близько 50 % вартості всієї виробленої у США товарної сільськогосподарської продукції. В основі зростання виробництва сільськогосподарської продукції знаходяться, головним чином, інтенсивні фактори.

Приріст виробництва цієї продукції за останні десятиліття відбувався головним чином за рахунок подальшого нарощування матеріально-технічної бази, використання досягнень науково-технічного прогресу, раціоналізації виробництва, різкої інтенсифікації сільськогосподарської праці.

За останні десятиліття США перетворились на основного постачальника продовольства на світовому ринку. Посилення взаємозв'язків сільського господарства із світовим ринком викликало зміни на внутрішньому ринку продовольства та у самій продовольчій політиці.

При розробці продовольчої політики США в останні десятиліття було використано нові підходи до визначен¬ня конкретних цілей та засобів цієї політики:

1. перехід від сільськогосподарської (фермерської) політики до продовольчої, яка охоплює всі ланки продовольчого комплексу (ПК) країни;
2. оцінювання взаємозв'язків ПК з національною економікою;
3. орієнтація не на боротьбу з надвиробництвом і не на ліквідацію дефіциту, а на розробку альтернативних програм для відносної стабілізації ринку з визначенням вирішальної ролі ринкового механізму;
4. вра¬хування більш тісної взаємодії внутрішнього і світового ринку продовольства.

Продовольча програма США реалізується шляхом різноманітних конкретних програм, зокрема програми підтримки фермерських цін і прибутків, програм сільськогосподарських запасів і резервів, заходів щодо стабілізації і можливого розширення сільськогосподарського експорту тощо. Досягнення цих цілей забезпечується системою заходів внутрішньої продо¬вольчої політики спрямованих на створення достатніх експортних ресурсів при коливанні попиту і пропозиції, змін витрат і прибутковості виробництва.
Тенденція переважання у структурі АПК несільськогосподарських сфер визначає й провідне значення їх інститутів у агробізнесі.

Для несільськогосподарських підприємств, фірм, об'єднань сучасного агробізнесу закономірно поступове зміцнення концепції й централізації господарської діяльності на великих фірмах (об'єктах).

Так, на сьогодні 2 найбільші корпорації США — «Джон-Дір» і «Кейс і К» — контролюють 4/5 усіх постачань фірмам тракторів і комбайнів.
Із 12 тис. харчових компаній частка 200 найбільших корпора-цій, складає лише 1,7 % їх загальної численності, припадає більше 3/5 усієї додаткової вартості у даній галузі США.

Очікується, що до 2010 р. 50 найбільших фірм харчової промисловості будуть контролювати 3/4 всієї кінцевої продукції галузі.

Крім того, 2/3 всього дрібного товарообігу продовольчої торгівлі зосереджено у великих багатопрофільних (від 10 до 50 магазинів) гуртово-роздрібної торгівлі.

Основною організаційною формою агробізнес у США є провідні фірми які являють собою великі науково-виробничі об'єднання, які нараховують кожне від 10 до 100 тис. зайнятих, реалізуючих продукцію на суму від 5 до 20 млрд дол. і більше.

Розвиток великомасштабного виробництва обновлює переважання у несільськогосподарських сферах акціонерної форми господарчих суб'єктів. Однак у агробізнесі суттєву, а інколи зростаючу роль відіграють дрібні і середні несільськогосподарські компанії, здатні до відносно швидкої перебудови і є свого роду розвідниками і провідниками досягнень НТП.

Основа організаційної структури власне сільського господарства США — сімейна ферма. Такою вважається господарство з обсягом товарної продукції 2,5 тис. дол. за умови, що його власнику менше 65 років і що він працює поза сільським господарством не більше 100 днів нарік.

87 % американських ферм є індивідуальними сімейними, тобто на них працюють фермери та члени їхніх сімей, їм належить, земля (яка перебуває у власності чи в оренді) та інші засоби виробництва, вони самі приймають більшість господарських рішень. У США налічується близько 2 млн індивідуальних сімей¬них ферм, їм належить 65 % всієї землі, вони виробляють 56 % сільськогосподарської продукції.

Партнерства створюють ще одну форму сімейного бізнесу, яка передбачає об'єднання земельних, фінансових, матеріальних та трудових ресурсів осіб, пов'язаних між собою сімейними стосунками. В аграрній сфері США налічується 200 тисяч партнерств (9,6 % загальної кількості господарств), вони володіють 15,9 % землі і виробляють близько 17 % сільськогосподарської продукції.

Третя організаційна форма сільськогосподарського виробництва — сільськогосподарська корпорація (3,2 % загальної кількості господарств, але на їхню частку припадає 25,6 % сільськогосподарської продукції і 12 % земельних ділянок).

Із 67 тисяч корпоративних ферм 90 % сімейні і тільки 10 % несімейні, інакше кажучи, це акціонерні товариства. Багато з них мають великі розміри. Такий тип господарств дістав поширення у виробництві овочів та фруктів, цукрової тростини, у відгодівлі худоби. У Каліфорнії, Флориді і Техасі розташовано понад 20 % таких ферм.

Провідну роль у сільському господарстві відіграють великі господарства (з вартістю товарної продукції понад 200 тис. дол.). Вони контролюють виробництво понад 50 % продукції галузі, їм належить 44 % землі, 26 % тракторного парку, 50 % поголів'я худоби.

При цьому найбільші господарства (обсяг продажу — 500 тис. дол. і більше), становлячи всього 1,3 % загальні кількості господарств, виробляють 37,5 % сільськогосподарської продукції й одержують 45 % чистого прибутку сільського господарства.

Малі ферми в сільському господарстві США виробляють усього 2 % продукції галузі, їм належить 24 % землі. У межах агро¬промислової інтеграції (агробізнесу) виробляється майже третина сільськогосподарської продукції країни, у тому числі всі м'ясні курчата, 99 % натурального молока, 90 % індиків, 80 % яєць, 98 % овочів для переробки, 95 % картоплі, 100 % цитрусових і цукрових культур.

Найбільш інтенсивно агробізнес розвивається у галузях, які потребують великих інвестицій і які виробляють продукцію, що швидко псується. Агропромислова інтеграція майже не розвивається при вирощуванні й відгодівлі рогатої худоби, у свинарстві, виробництві зерна та бавовни.

У США використовують два основних типи агробізнесу: вертикальну інтеграцію і контрактацію.

Вертикальна інтеграція — комбінування двох або кількох стадій виробництва і збуту продукції в межах єдиної власності. Вертикальну інтеграцію використовують, головним чином, компанії, зайняті переробкою сільсь¬когосподарської продукції, матеріально-технічним забезпеченням виробників, а також компанії, які мають власне сільськогосподарське виробництво. На вертикальну інтеграцію припадає близько 6 % сільськогосподарської продукції, у тому числі 7 % рослинництва і 5 % тваринництва.

Найбільш поширена у США контрактна форма агропромислової інтеграції, на підставі якої виробляється приблизно 25 % сіль¬ськогосподарської продукції. Контракти укладають з фермерами промислові і торгівельні компанії, а також кооперативи. Донедавна контрактація слабо розвивалася у зерновому виробництві й бавовництві у зв'язку з дією державних товарних програм.

Найбільше контрактація розвинута у виробництві і збуті продукції, яка швидко псується, а також продукції, що надходить у переробку (у виробництві молока її частка становить 95 %, овочів для переробки — 83 %, цитрусових — 65 % тощо).

Типи контрактів надзвичайно різноманітні і залежать від характеру продукту, що виробляється, місцезнаходження ферми, матеріальних і фінансових можливостей фермера і контрактора.

Розрізняють дві основні категорії контрактів: збутові і виробничі. Перші стосуються тільки умов реалізації продукції, в них обумовлюють тип, сорт і якість продукції, що постачається, ціну й умови доставки.

Виробничі контракти регламентують умови виробництва. Звичайно вони укладаються до початку виробничого процесу і жорстко обумовлюють зобов'язання сторін — учасників. Контрактор постачає фермі засоби виробництва та матеріали — ком¬бікорми для худоби чи птиці, одноденні курчата (в бройлерному виробництві), насіння, саджанці і добрива (в овочівництві або плодівництві); надає кредити, всілякі консультаційні послуги тощо. За умовами контакту фермер надає землю, споруди, іноді об¬ладнання, свою працю. Його обов'язком є виконання виробничих операцій.

Переваги контрактації для фірми — постачальника полягають у тому, що вона має стабільне надходження продукції у необхідні терміни, а також можливість контролю за її якістю. Фермер, у свою чергу, має гарантований ринок продукції за завчасно обумовленою ціною, можливість користуватися кредитом, експлуатувати свої виробничі ресурси. Хоча юридично фермер залишається вільним, господарську самостійність він у значній мірі втрачає.

Друге місце в агробізнесі США належить фермерським кооперативам. У країні налічується 5,5 тисячі фермерських кооперативів з кількістю пайовиків 4,4 млн чол. Інакше кажучи, кожен американський фермер є членом не менше двох кооперативів. Кооперативи одержують від уряду податкові пільги. На їхню діяльність не поширюється антитрестове законодавство, яке обмежує горизонтальні злиття, тобто процеси централізації і монополізації виробництва, капіталу та кадрів.

Сфера діяльності сільськогосподарської кооперації дуже широка — постачання фермам сільськогосподарської техніки, обладнання, пального, будматеріалів, добрив, пестицидів, кормів, насіння, надання фінансових послуг; реалізація сільськогосподарської продукції; надання послуг із збирання, зберігання, сушіння та переробки продукції.

У сільському господарстві США переважають два типи кооперативів — збутові й постачальні. Виробнича кооперація як така розвитку не дістала. Фермерські кооперативи реалізують третину сільськогосподарської продукції, у ряді галузей їхні позиції дуже міцні. На частку кооперації припадає 77 % збуту молока та молочних продуктів, 38 % зерна і зернобо¬бових, 31 % бавовни, 19 % фруктів і овочів, але продуктів птахівництва лише 8 %, 11 % живої худоби і м'яса. Кооперативи відіграють також важливу роль у матеріально-технічному постачанні сільського господарства. Вони постачають фермам 27 % засобів виробництва та матеріалів промислового походження і 38 % добрив та вапна, 38 % нафтопродуктів, 36 % пестицидів, 19 % кормів, 14 % насіння.

У повоєнні роки в кооперативному русі США триває активний процес концентрації — скорочення кількості і зростання розмірів кооперативів. Особливо посилився цей процес у 80-ті роки, коли у наслідок фінансових труднощів було витиснуто багато дрібних та середніх кооперативів. З 1950 по 1980 рр. кількість фермерських кооперативів зменшилась на 37 %, при цьому середній обсяг товарообігу одного кооперативу зріс майже в 15 разів (з 1 млн до 14,7 млн дол.).

Водночас відбулося посилення кількох найбільших кооперативів, які набули рис промислових корпорацій. На частку 100 найбільших кооперативів припадало 55 % загального товарообігу, активів, 42 % суми прибутку. 15 кооперативів входять до 500 найбільших корпорацій країни, у тому числі 4 поста¬чальницьких кооперативи, З поєднували збутову і постачальни¬цьку діяльність, 8 збутових.

Найбільш вражаючі масштаби фермерських кооперативів, які входять до компанії харчової промисловості. До них належить «Алмонд гроуерс» (горіхи), «Санкіст гроуерс» (апельсиновий сік) «Голд кіст» (птиця), «Ленд-о-лейкс» (молочні продукти).

Регіональний кооператив «Фарм індастріз» обслуговує 500 тисяч фермерів. У 1992 р. він мав обсяг продажу 3,4 млрд дол. Основний напрям діяльності — постачання фермам засобів виробництва і матеріалів (нафтопродуктів, сільськогосподарських хімікатів, кормів, обладнання та реманенту).

Кооператив має власні нафтові і газові промисли у ряді штатів США, а також у Канаді і Латинській Америці; реалізує нафтопродукти через магазини що належать кооперативу; здійснює збут добрив, сільськогосподар¬ських хімікатів, насіння. «Фарм індастріз» належить до числа найбільших у країні виробників азотних і фосфорних добрив. Кооператив постачає фермерам також будматеріали, обладнання для тваринницьких ферм; крім того, здійснює операції зі страхування і надання кредитів.

Виробництво і збут комбікормів — ще один напрямок поста-чальницької діяльності кооперативу. На заводах, що йому належать (більше 20), виробляють для свиней, птиці, м'ясної та молочної худоби комбікорми у вигляді борошна, гранул, кружал брикетів, а також рідкі і текстуровані. Готові корми, кормові додатки і премікси продають під торгівельною маркою кооперативу.

Збут сільськогосподарської продукції — зерна, яловичини пе-реробленої свинини — кооператив здійснює через два самостійних відділення: «Фра-мар Ко» і «Фармленд фудс». Перші спеціалізуються на збуті зерна, що виробляється членами кооперативу, володіє 17 центральними елеваторами, здійснює експортні операції з 5 іншими кооперативами. Це відділення закупає пшеницю, кукурудзу і сорго у фермерів через систему місцевих елеваторів, а потім або продає борошномельним компаніям, або переробляє на власних підприємствах. На товарних ринках практикує систе¬ма ф'ючерсних угод.

«Фармленд фудс» спеціалізується на забої свиней, худоби пе-реробці м'ясних туш. Зазвичай кооперативи здійснюють тільки продаж худоби центральним ринкам. Цей кооператив — єдиний у США, який переробляє м'ясо. На його частку припадає 4 % за¬бою свиней у країні, 4 % виробництва бекону; він входить до десятка найбільших м'ясокомбінатів США.

Дуже багато років «Фармленд фудс» дотримується стратегії вертикальної інтеграції, мета якої — об'єднання під власною торгівельною маркою забою худоби та переробки м'яса. Фірма має три бойні і кілька м'ясопереробних заводів. З метою максималі- зації прибутку вона орієнтує свою торгову політику на споживача, досягаючи обслуговування більшої кількості фермерів, а також опановує зовнішні ринки.

«Ленд-о-лейкс» — постачально-збутовий регіональний кооператив, який обслуговує 6 тисяч фермерів Середнього Заходу США. Його організаційна структура являє собою сукупність окремих самостійних філій. Закупівля, переробка і збут сільськогосподарської продукції — ось сфера діяльності цього кооперативу; асортимент його продукції налічує 400 найменувань, але головний напрям — збут молока і молочних продуктів. Інший напрям бізнесу кооперативу — матеріально-технічне постачання. Через 800 місцевих кооперативів він забезпечує фермерів комбікормами, насінням, добривами, нафтопродуктами, технікою, запчастинами. Кооператив має власні комбікормові заводи і продає фермерам як повнораціонні комбікорми, так і кормододатки у сухому та рідкому вигляді, а також люцернове борошно. Кооператив має у розпорядженні достатньо великий дослідницький центр, котрий розробляє і апробує найбільш ефективні методи ведення господарства.

У структурі «Ленд-о-лейкс» є філії з виробництва, переробки сої; виробництва і збуту індичок; столових яєць, молока, свинини. Широкий розвиток інтеграційних процесів залишається характерною особливістю функціонування агропромислового комплексу США.

Для забезпечення конкурентоспроможності американського експорту у разі зниження світових цін нижче рівня витрат на його виробництво на американських фермах Міністерство сільського господарства США одержує право встановлювати контрольні ціни нижче національного рівня цих витрат. Для стимулювання і підсилення надійності американського експорту використовуються заходи у межах зовнішньоекономічної продовольчої полі¬тики.

Ці заходи передбачають розширення американських кредитів іншим країнам для закупівлі зерна у США; будівництво в країнах — імпортерах підприємств інфраструктури, що обслуговує ввезення продовольства; зростання частки експорту кормових культур.

За останні десятиліття істотних змін зазнала товарна структура американського експорту. В сучасних умовах на три основних види експортних товарів — пшеницю, кукурудзу, сою припадає близько 4/5 вартості сільськогосподарського експорту країни. Він перетворився із допоміжного каналу збуту на важливий фактор розвитку всієї продовольчої системи і національної економіки країни.

Сільськогосподарський експорт є засобом стабілізації балансу країни.

Необхідно відзначити ще три головних напрямки сучасної зо-внішньоекономічної продовольчої політики США: США і розвинуті країни; США і країни, що розвиваються; США і колишні соціалістичні країни.

США проводять диференційовану політику щодо цих груп країн. Розвинуті країни — основний ринок збуту сільськогосподарської продукції США: їхня частка у структурі американського експорту перевищує 50 %. На розвинуті країни припадає 24 % продовольчого зерна, що експортується зі США, 50 % фуражного зерна і 75 % сої. Між США і розвинутими країнами є досить серйозні розбіжності і протиріччя з питань високих митних бар'єрів та інших заходів аграрного протекціонізму.

Історично економічні відносини США з країнами, що розвиваються, були підпорядковані двом основним завданням: опануванню ринку збуту продукції і джерел дефіцитної сировини.

Частка країн, що розвиваються, становить 1/3 американського, сіль¬ськогосподарського експорту. Щорічно країни, що розвиваються, закуповують у США 60 % пшениці, 70—80 % рису, 20 % фуражного зерна та 10-12 % сої. США широко використовують «продовольчу зброю» в економічних відносинах з країнами, що розвиваються.

Протягом багатьох років сільськогосподарські товари ввозились до цих країн головним чином не на комерційній підставі, а безоплатно — у вигляді «дарунків».

Прагнучи проникнути до ринків країн, що розвиваються, США стимулюють виробництво у цих країнах сільськогосподарських продуктів, що вигідні для Заходу, надаючи фінансову допомогу, постачаючи техніку, добрива, кадри фахівців тощо.

Це зумовлено як зміною загальної зовнішньоекономічної і політичної стратегії США, так і інтересами продовольчої системи країни. Разом з тим зміцнення власної продовольчої бази країн, що розвиваються, створює сприятливі умови і для розширення збуту деяких сільськогосподарських продуктів з розвинутих країн. Зовнішньоекономічна діяльність США у продовольчій системі країн, що розвиваються, характеризується відомою гнучкістю пристосування до різних соціально-економічних умов та своєрід¬ністю шляхів розвитку окремих країн. Вона включає розробку системи машин, технології для дрібного сільськогосподарського виробництва, що відповідає потребам окремих країн і типів інфраструктури, альтернативні форми, що передбачають зв'язки великого монополістичного капіталу харчової промисловості з дрібним селянським господарством, кооперативами тощо.

Будучи найбільшим у світі експортером продовольства, США в той же час посідають друге місце (після Японії) по імпорту. З 1970 по 1990 фінансові роки закупки Сполученими Штатами Америки сільськогосподарської продукції (яка практично повністю складається з продуктів харчування та харчосмакових товарів) збільшились у 4,5 рази.

Проте, незважаючи на величезний обсяг імпорту, США приділяють велику увагу захисту інтересів національної продовольчої безпеки. Вони закуповують за кордоном, головним чином, ті продовольчі товари, які не мають суттєвого значення у раціоні населення. Крім того, постачальниками продовольства у США є досить широке коло країн. Кава імпортується більш ніж із двох десятків країн. Це ж стосується імпорту какао і цукру. Збільшення закупівлі продовольства Сполученими Штатами Америки у таких формах, у яких воно відбувається зараз, ніяк не суперечить захисту інтересів продовольчої безпеки США.

Навпаки, США прагнуть активно ви¬користовувати переваги міжнародного розподілу праці в аграрній сфері з метою зміцнення власної продовольчої могутності, імпортуючи, головним чином, цю продукцію, виробництво якої на американській території або неможливе, або неекономічне, недоцільне. Отже за всіма параметрами сільське господарство США являє собою великий бізнес, який має суттєву вагу у американській економіці. Під цим терміном агробізнес у США стає індустріалізованою системою. Завдяки щедрій природі та вмілому використанню техніки, добрив та хімікатів, американський фермер фактично не має собі рівних у виробництві великої кількості дешевої продукції.

Таким чином, США — класична країна агробізнесу, де продовольча проблема розв'язується традиційним шляхом розвитку агропромислової інтеграції і захисту національного виробника. Завдяки їй у країні створено якісно нову систему господарських технологічних і фінансово-економічних зв'язків, яка є прикладом для багатьох країн.