15.3. Агропромислова інтеграція в країнах ЄС.

Найбільшого розвитку агропромисловий комплекс досяг, крім США, в розвинутих країнах Європи, особливо в країнах Європейського Союзу (ЄС). Єдина сільськогосподарська політика ЄС стала засобом реалізації таких принципів, як спільне фінансування дій з регулювання сільського господарства, організації гарантованого збуту на внутрішньому ринку, застосування єдиних торгівельно-політичних інструментів і здійснення експорту харчових продуктів світового ринку. Країни ЄС уже наприкінці 70-х років досягли самозабезпечення у головних харчових продуктах.

Сільське господарство — провідна галузь матеріального виробництва країн ЄС. За основними видами сільськогосподарської продукції більшість країн цілком забезпечує свої потреби і зацікавленість в її збуті на зовнішних ринках. Після Другої світової війни здійснився перехід від універсального дрібного селянського господарства до великого спеціалізованого високотоварного господарства, включеному в систему агробізнесу. Основним ти¬пом сільськогосподарського підприємства стала велика високо- механізована ферма. Але в Південній Європі ще переважають поміщицьке землеволодіння і дрібне землекористування селян-орендарів.

Головні галузі сільського господарства Західної Європи — рослинництво і тваринництво, що поширені повсюдно, сполучаючись один з одним. Але в більшості країн переважний розвиток одержало тваринництво.

У Західній Європі збирають найвищі у світі врожаї пшениці (до 60-70 ц/га в Данії, ФРН, Великобританії, Франції та ін.).

Під впливом природних і історичних умов у регіоні склалися три основних типи сільського господарства: північноєвропейський, середньоєвропейський, південноєвропейський.

Для північноєвропейського типу, розповсюдженого в Скандинавії, Фінляндії, а також у Великобританії, характерна перевага інтенсивного молочного тваринництва, а в обслуговуючому його рослинництві — кормових культур і сірих хлібів.

Середньоєвропейський тип відрізняється перевагою тваринництва молочного і молочно-м'ясного напрямку, а також свинарства і птахівництва. Дуже високого рівня досягло тваринництво в Данії, де воно стало галуззю міжнародної спеціалізації. Ця країна — один з найбільших у світі виробників і експортерів олії, молока, сиру, свинини, яєць. Недарма її нерідко називають «молочною фермою» Європи. Рослинництво задовольняє потреби населення в продовольстві, але і «працює» на тваринництво (значна частина оброблюваних земель зайнята кормовими культурами).

Для південно-європейського типу характерна перевага рослинництва, а тваринництво відіграє другорядну роль.

Хоча в посівах головне місце займають зернові культури, міжнародна спеціалізація Південної Європи визначається насамперед виробництвом фруктів, цитрусових, винограду, оливок, мигдалю, горіхів, тютюну, ефірооліїстих культур. За збором винограду і виробництву вин Італія — перша країна у світі, за збором маслин — Іспанія.

У деяких випадках спеціалізація сільського господарства здобуває особливо вузький профіль: у Франції, Швейцарії, Нідерландах — виробництво сиру, у Франції, Італії, Іспанії, Португалії — винограду і вина, у ФРН — ячменя і хмелю для пивоварства, у Нідерландах -квітів. Рибальство давно стало галуззю міжнародної спеціалізації в Норвегії, Данії й особливо в Ісландії.

Під впливом аграрних інтеграційних процесів відбулися структурні зміни в експорті й імпорті товарів ЄС на користь країн-учасниць, що знайшло відображення у посиленні регіоналізації торгівлі харчовими продуктами. Переорієнтація зі світового на внутрішній регіональний ринок характерна для імпорту всіх найважливіших сільськогосподарських товарів. Скоротилось постачання з третіх країн товарів, які є об'єктом єдиної сільськогосподарської політики (пшениця, цукор, вино, масло, сир, свинина). Разом з тим збільшився імпорт із третіх країн таких товарів, як кава, чай, какао, кукурудза, соя, цитрусові.

В економічній літературі країн Європейського Союзу трапляються, крім поняття «агробізнес», такі як «харчове господарство», харчовий (продовольчий) сектор», «продовольча система», котрі вживаються як синоніми. Під усіма цими поняттями мається на увазі сукупність взаємопов'язаних галузей з виробництва і забезпечення населення продуктами харчування, починаючи з сільського господарства і закінчуючи доведенням готових продуктів до споживача. Головними ланками продовольчого господарства, чи агробізнесу, є сільське господарство, харчова промисловість, оптова торгівля, роздрібна торгівля, громадське харчування.

Аграрна політика — це особлива система державної підтримки і регулювання сільського господарства, яка визначає характер розвитку галузі. За час існування ЄС в його спільній аграрній політиці налічується декілька етапів: активна підтримка аграрних цін (1967—1984 рр.), консервативна політика аграрних цін (1984—1992 рр.), активна підтримка виробництва (1992— 1999 рр.), консервативна підтримка виробництва (2000—2003 рр.). У 2002 р. реформою Фішера підтримка сільськогосподарського виробництва змінена на підтримку сільської території.

Підтримка сільської території — перспективний шлях розвитку агробізнесу. На цьому шляху відбувається розвиток інфраструктури життєзабезпечення сільського населення, відкриваються можливости для зайнятості селян у будівництві побутовому обслуговуванні, житлово-комунальному господарстві.

При політиці підтримки сільських територій забезпечується підтримка усіх виробників незалежно від форми власності та господарювання, спеціалізації виробництва, коньюнктури ринку тощо. Окрім вищезазначеного також підвищується якість життя сільського населення, ефективно відтворюється робоча сила, підвищується її кваліфікація. На розвиток сільського господарства і харчової промисловості певний вплив справляє аграрна політика ЕС.

Починаючи з 1953 p., коли сільськогосподарське виробництво догнало попит на продукти харчування, пріоритети продовольчої політики стали змінюватися. Більше не ставилося завдання збільшити виробництво за будь-яку ціну, пріоритетним напрямком став розвиток окремих галузей сільського господарства і підвищення ефективності.

З 1 січня 1958 р. набув чинності Римський договір про створення Європейського економічного співтовариства, згідно з яким сільське господарство включалося до спільного ринку, були скасовані кількісні обмеження і митні збори, що діяли між країнами ЄС, і вводився єдиний зовнішньоторговельний тариф. У договорі передбачалося здійснення єдиної аграрної політики (ЄАП), а в додатку перераховувалися види сільськогосподарської продукції, на які поширювалася ЄАП.

Основна мета ЄАП визначена у ст. 39 Римського договору:

• Підвищувати продуктивність сільського господарства шляхом сприяння технічному прогресу та оптимального використання виробничих факторів, особливо — праці.
• Забезпечувати достатньо високий рівень життя сільського населення, зокрема шляхом збільшення індивідуальних доходів осіб, зайнятих у сільському господарстві.
• Підтримувати стабільність ринків.
• Забезпечувати можливості розширення пропозиції сільсь-когосподарської продукції.
• Сприяти продажу сільськогосподарської продукції споживачам за доступними цінами.

Основною моделлю організації спільного ринку (що передбачалося в договорі) був загальний ринок зерна (1962). Цей механізм підтримки залишається базовим і сьогодні, а ключовими елементами ціноутворення є:

• інтервенційна ціна, що призначається для утримання цін на внутрішньому ринку вище певного визначеного рівня. Якщо ціна на зерно на ринках ЄС є нижчою від інтервенційної, то держави — члени ЄС через національні інтервенційні агентства закуповують продукцію фермерів за ціною інтервенції. Запаси зберігаються агентствами або із збитками експортуються на зовнішні ринки. Інтервенційна ціна визначає нижній рівень цін на європейському ринку; порогова ціна, яка є мінімальною ціною імпорту з країн, що не входять в ЄС. Пріоритет країн Союзу забезпечується за рахунок того, що порогова ціна повинна встановлюватися вище від інтервенційної;
• імпортні тарифи, з допомогою яких ціни підтримуються на рівні не нижчому, ніж порогові ціни. Розраховуються як різниця між пороговою ціною та світовою ціною, що в свою чергу визначається як мінімальна імпортна ціна (включаючи витрати на страхування та фрахт, тобто ціна СІФ), за якою зерно ввозиться у визначений порт ЄС протягом певного часу. Одним із найскладніших елементів цих розрахунків є світова ціна, що розраховується для шести основних категорій двічі на місяць і корегується на якість та порт доставки. Відповідно порогова ціна та імпортний тариф також розраховуються два рази на місяць;
• експортні субсидії, які дозволяють знизити ціни на експорт продукції до рівня цін ринків експорту. Вони надаються в залежності від ринкової ситуації і діють лише в той період, коли ціни на внутрішньому ринку низькі. Експортна субсидія розраховується як різниця між інтервенційною ціною (або ринковою, якщо вона вища від інтервенційної) та світовою. Субсидії встановлюються Комітетом з управління двічі на місяць. Право на отримання субсидій дають експортні сертифікати, що видаються на встановлені обсяги продукції. Крім того, фіксовані субсидії запроваджуються на експорт до держав, які є традиційними покупцями товарів із країн ЄС, та надаються тим приватним експортерам, що виграли це право на тендері.

Ринок зерна став моделлю для організації ринків інших товарів, які сформувались на базі основних елементів — тарифів на Імпорт, інтервенцій та експортних субсидій, враховуючи особливості конкретного виду продукції.

До середини 1970-х pp. виділились чотири основні проблеми в розвитку єдиної аграрної політики:

• нездатність цін підтримки відображати реальну ринкову ситуацію;
• нездатність структурної політики підвищити продуктивність і зменшити регіональні відмінності в розвитку;
• загроза єдиному ринку з боку системи грошових компенса¬ційних платежів, яка появилася як результат нестабільності курсів національних валют країн-членів ЄС;
• зростання бюджету ЄАП.

Організація ринків різних товарів постійно коригується у зв'язку із загостренням проблеми товарних надлишків та бюджетних витрат. Основні два фактори — збільшення бюджетних витрат та конфлікти з торговими партнерами — стали причиною прийняття рішення заморозити ціни підтримки (1984—1985 pp.). Для того, щоб зупинити зростання надвиробництва (зокрема, молока), була введена система квот, але бюджетні витрати не вдалося знизити, що спричинило загальну кризу бюджету ЄС, тому у 1988 р. для певних видів продукції були введені стабілізатори, їх дія спрямовувалася на зниження цін або на скорочення субсидій у випадках, коли загальне виробництво конкретного виду товару в країнах ЄС перевищувало його визначену гарантовану кількість.

Так, для зернових ця величина встановлювалася на рівні 160 млн т, і якщо обсяг виробництва був більшим від цього максимуму, то інтервенційні ціни дещо знижувалися. Якщо ж обсяг виробленої продукції був вищим від її максимальної гарантованої кількості, то на порушників накладалися штрафи.

Разом із стабілізаційними заходами було реалізовано програму вилучення земель із сільськогосподарського обороту, зокрема, розроблені схеми добровільного виведення землі із виробництва з компенсаціями втрат фермерам. Такі компенсації отримували фермери, котрі вилучали із обороту 20 % і більше своїх земель на термін не менше п'яти років. Посилювалися вимоги до дотримання екологічних параметрів виробництва; в 1985 р. введені екологічно чутливі зони.

Впроваджені заходи дали певний ефект, але проблеми реформування ЄАП не вирішили. Ціни в ЄС і далі в декілька разів перевищували світовий рівень (зокрема, ціни на зернові були вищі від світових більше ніж удвічі).

У 1992 р. Рада Міністрів ЄС затвердила реформу Рея Мак- Шеррі, згідно з якою відбулося суттєве зниження цін і водночас замінилися доплати на продукти безпосередніми доплатами для фермерів під час вилучення земель із обороту.

Центральним елементом цього Плану було поетапне зниження протягом трьох років цін на зернові культури на 29 %, а на яловичину — на 15 % та наближення їх до світового рівня. Частково втрати від зниження цін фермерам компенсовувались за рахунок одночасного введення погектарних платежів. Для отримання компенсаційних платежів фермери повинні вилучити із виробництва частину своєї ріллі (для дрібних господарств ця умова не обов'язкова), на якій можна вирощувати лише технічні культури для промислового використання. У виробництві яловичини компенсаційні платежі пов'язуються з коефіцієнтом максимальної кількості голів худоби на гектар.

В результаті зміни схеми підтримки цін на зернові нова інтервенційна ціна стала нижчою, ніж інтервенційна ціна, що існувала до реформи Мак-Шеррі. Таке зниження компенсується виробникам зерна спеціальними платежами. Таким чином, відбулася переорієнтація з регулювання цін на прямі виплати фермерам та зміна політики підтримки з крупних комерційних ферм на середні і малі, які ведуть екстенсивне виробництво.

Нова система виявилася досить складною. Зв'язок між компе-нсаційними платежами та скороченням посівних площ вимагає громіздкого адміністративного контролю. Для аграрної сфери країн-членів ЄС характерною є велика кількість дрібних ферм, тому розробка ефективної системи управління програмами скорочення посівних площ вимагає високих затрат та багато часу.

Крім основних заходів, що стосуються зміни механізму підтримки цін в ЄАП, План Мак-Шеррі включав агроекологічну програму. Відповідно до неї допомога надається тим фермерам, котрі зобов'язуються протягом не менше п'яти років впровадити у виробництво або продовжити використання методів господарювання, що зменшують забруднення навколишнього середо¬вища (наприклад, зниження використання агрохімікатів) і сприяють збереженню сільських ландшафтів. Передбачається також допомога фермерам, які вилучають із сільськогосподарського обороту землі не менше ніж на 20 років з метою створення біо- топних заповідників, природних парків або для захисту гідрологічних систем.

Надзвичайно великий вплив на реформу ЄАП мав Уругвайський раунд ГАТТ (СОТ), який вступив у дію в 1995 p., і згідно з яким усі нетарифні обмеження на торгівлю були переведені в тарифну форму, а рівень підтримки цін суттєво знизився.

Внутрішня підтримка знижувалась на 20 % порівняно а 1986— 1988 pp. в середньому в усіх видах продукції разом взятих. Розрахунки базуються на загальному показнику підтримки, що розраховується шляхом множення обсягу виробництва на різницю між контрольними цінами зовнішнього ринку і внутрішніми цінами підтримки. Зобов'язання щодо зниження рівня підтримки не зачіпають заходів, які включають дослідні та консультаційні послуги, внутрішню продовольчу допомогу, страхування врожаю, інвестиційні надходження для структурної перебудови, програми збереження навколишнього середовища та регіональні програми підтримки.

Імпортні тарифи, що використовуються країнами ЄС, повинні були зменшитися, в середньому, на 36 % поступово з 1995 по 2000 р. в шість етапів. Зокрема, тариф на імпорт зернових культур не повинен перевищувати 55 % інтервенційної ціни.

Зберігаються експортні субсидії, хоча бюджетні витрати на них знижуються на 36 %, а також зменшується обсяг субсидованого експорту на 21 % з кожного виду продукції протягом 1995— 2000 pp.

Не дивлячись на велику різноманітність використовуваних країнами національних урядових заходів аграрна політика країн ЄС має одну спільну рису — є дорогою і потребує значних державних коштів (хоча в останні роки існують постійні намагання знизити бюджетні витрати).

Якщо в 60-70-х роках витрати на сільське господарство становили, зокрема в країнах-членах Європейського Союзу, понад 70 % спільного бюджету, то в 1996 р. — лише 48 %. У 1998 р. на підтримку аграрного сектора в 15 країнах ЄС було виділено 45 млрд ЕКЮ.

Продовольча політика окремих країн ЄС інтегрована, багато питань у галузях зовнішньої торгівлі, продовольчого ринку, продовольчої допомоги іншим країнам, стану і тенденції розвитку агробізнесу та інших розв'язуються разом у масштабі продовольчого господарства усіх країн-учасниць. У результаті економічного розвитку західноєвропейських країн відбувається трансформація мети розвитку агробізнесу. Якщо у повоєнні роки головним було забезпечення населення продуктами харчування, покращен¬ня розподілу ресурсів продовольства за соціальними групами на¬селення і територіями, то із досягненням задовільного рівня споживання продовольча політика все більше орієнтує агробізнес на розв'язання проблем зміцнення платоспроможності країн через збільшення експорту і відносне скорочення імпорту, самозабезпечення їх продовольством.

С. Дем'яненко, підсумовуючи ефект від САП ЄС, зазначив, що вона забезпечує найвищі та найбільші у світі експортні субсидії, сума яких у 1996 р. сягнула 84 % світових експортних субсидій, тоді як питома вага США у них становила 1 %, Швейцарії — відповідно, 4 %, Південної Африки — 9 %, а інших країн світу — 2 %. При цьому за останні 30 років продуктивність сільського господарства у ЄС знижувалася. Так, якщо у 1968 р. питома вага зайнятих у цій галузі ЄС досягла 12 %, а питома вага самої цієї галузі у ВВП — 6,3 %, то у 1996 р. відповідні показники впали до 5,1 % і 1,7 %. Інакше кажучи, продуктивність праці за ВВП знизилася тут на 37 %. Понад половину бюджету ЄС витрачається на підтримку сільського господарства, і в 1997 р. ці витрати становили понад 46 млрд дол.

У 1999 р. відбувалася чергова реформа аграрної політики ЄС, яка вступила в силу в 2000 р. Перспективні плани свідчать про зростання агропродовольчого експорту, особливо в країни, що розвиваються. До 2006 р. прогнозувався ринок усіх основних видів сільськогосподарської продукції.

Не дивлячись на сприятливі прогнози світової кон'юнктури перспективи розвитку ЄАП неоднозначні. Збереження сучасної політики веде до повернення попереднього рівня розриву між внутрішніми та світовими цінами, переговори в рамках COT вимагають скорочення рівня підтримки. За останні десять років змінилися пріоритети аграрної політики підтримки доходів фермерів.

Якщо в 1991 р. 90 % спільного бюджету витрачалось на інтервенційні закупівлі та відшкодування експорту, то у 2000 р. 70 % аграрного бюджету виділялось на прямі виплати безпосередньо виробникам сільськогосподарської продукції. Максимальна сума, котру може отримати фермерське господарство протягом року у вигляді прямих виплат, не повинна перевищувати 300 тис. евро.

Значні проблеми виникають із розширенням ЄС. Вступ до Єв-ропейського Союзу усіх бажаючих країн збільшить кількість споживачів агропродовольчої продукції на 100 млн осіб, але разом з тим площа орних земель зросте на 60 млн га і становитиме 200 млн га. Аграрний сектор країн Центральної і Східної Європи потребує значних структурних змін, а це означає, що додаткові видатки бюджету в Брюсселі за прогнозами аналітиків повинні становити майже 12 млрд євро щорічно. Європейські фермери бояться, що реформа спільної аграрної політики знизить їх доходи, а в країни ЄС нахлинуть дешеві сільськогосподарські продукти із Східної Європи.

У зв'язку з цим основною метою ЄАП на найближчу перспективу є підвищення конкурентності агропродовольчоі продукції на внутрішніх та зовнішніх ринках, зниження цін та більша орієнтація на ринок. Важливою складовою частиною конкурентоспроможності продукції є безпека і якість продуктів харчування, їх виробництво з допомогою екологічно чистих технологій. Одним із важливих елементів сучасної європейської аграрної політики є екологічні заходи.

Усі країни-члени ЄС повинні встановлювати мінімальні стандарти забруднення навколишнього середовища, котрих зобов'язані дотримуватись фермери. У разі порушення норм прямі платежі фермерським господарствам значно зменшуються або повністю припиняються. Мінімальні стандарти (вміст нітратів, норми захисту тварин та ін.) дуже різні, оскільки кожна країна має право самостійно їх встановлювати, і вони не регламентуються комісією.

На кінець 2000 р. в країнах Європейського Союзу екологічним землеробством було зайнято близько 130 тис. господарств на площі 3,7 млн га, що становить відповідно 1,9 % всіх фермерських господарств і 2,9 % їх земельної площі.

Приблизно 30 % екогосподарств та четверта частина екологічно оброблюваної площі Євросоюзу знаходиться в Італії. Найвища частка екопродуктів у агровиробництві в Австрії, де екологічно чисті технології використовує 7 % всіх сільськогосподарських підприємств на площі, що становить 8 % сільгоспугідь країни. У Німеччині ці дані становлять відповідно 3 % та 3,2 %. Протягом 1995—2000 pp. площа екологічно оброблюваних земель збільшувалась щорічно на 25 %.

У 2000 р. продаж екопродуктів у країнах ЄС досягнув 7 млрд евро, в тому числі у ФРН — 2,8 млрд євро. За прогнозами міжнародного торговельного центру в найближчі роки середньорічний темп зростання продажу екопродукції у Євросоюзі може стано¬вити 20 %.

З огляду на те, яке велике значення європейські країни надають проблемам охорони навколишнього середовища, можна вважати, що до трьох основоположних принципів єдиної аграрної політики: цілісність ринку, першочерговість інтересів спільноти і фінансова солідарність, додається четвертий — екологічна безпека.

Звідси випливає мультифункціональність завдань сільського господарства в Європі: на одній і тій самій території повинно відбуватись виробництво сільськогосподарської продукції і разом з тим необхідно охороняти природне середовище, формувати і зберігати природний ландшафт як основу агротуризму та ін. Це відрізняє європейське сільське господарство від господарств інших розвинених країн консультативного обслуговування заміть використання консультування приватними фірмами. У цьому зв'язку ще одним суттєвим принципом є те, що консультативні послуги ніколи не дублюються з урядовим контролем та інспекційними задачами. Консультативна служба підтримує організації виробників професійними консультаціями для впливу на політику й у той же час функціонує для зв'язку фермерів із владою, щоб допомагати їм пристосуватися до урядових правил та інструкцій.

Виробництво екологічної продукції в Німеччині почалося в 1924 р. завдяки його основоположникові Рудольфу Штайнеру. У своїх працях він порівнював сільськогосподарське підприємство з живим індивідуумом, розвиток якого багато в чому залежить від нематеріальних впливів і сил природи. У 1939 р. під екологічне агровиробноцтво в країні було відведено більш трьох тис. га землі. У 1950-х pp. стали створюватися галузеві союзи, у котрі входили виробники і переробники екологічно чистої продукції. Зараз союзи, найбільшими з яких є Bioland і Demeter, поєднують більшість екологічних господарств. Є й інші впливові організації: Naturland, Biokreis Ostbayern, ECOVI — Федеральний союз екологічного виробництва, GKa, Ekosiegel i Biopark.

У 1985 p., коли ековиробництво набуло великого розмаху і багато видів продовольства почали подаватися як екологічно чисті, представники союзів — переробників продуктів харчування і торговців — заснували Союз екологічної харчової промисловості (BELW). Його члени виробили визначення того, що таке екологічне сільське господарство, зробивши основний акцент не на тім, якими властивостями повинні володіти продукти, а на тім, у яких умовах їх необхідно виробляти.

Споживачам роз'яснили, що мова йде про продукцію, вирощеної і переробленої за допомогою екологічних методів господарювання: без використання хімічних засобів захисту рослин, мінеральних добрив, синтетичних добавок, штучних інгредієнтів, гормонів росту, антибіотиків, генетично модифікованих організмів. Також повинні бути дотримані норми охорони навколишнього середовища і здоров'я тварин.

Діючі зараз правила вирощування і виробництва сільськогос-подарських товарів і продуктів харчування, реалізованих як екологічні, були записані в 1991 р. у постанові ЄС № 2092/91 «Про екологічне агровиробництво і відповідне маркірування сільськогосподарської продукції і продовольства». Ця постанова багато в чому перегукується з інструкціями Міжнародної асоціації рухів за екологічне землеробство (ИФОАМ), членами якої є 740 союзів з більш ніж ста країн.

Первісна постанова ЄС діяла тільки у відношенні продукції рослинництва. У 1999 р. її доповнили нормативними положеннями про екологічне тваринництво, продукти переробки і їхньому маркіруванню. На упаковці, поряд з позначенням «Продукт контрольованого екологічного виробництва», повинний бути зазначений номер контролюючої організації і символ союзу, членом якої є виробник. А в Німеччині з травня 2001 р. діє ще і єдиний державний екологічний знак, так названий «Bio-Siegel», з позначкою «зроблено відповідно до Постанови ЄС про екологічну про¬дукцію».

Таким чином, у даний час у Європейському Союзі існує єдиний стандарт аграрної продукції і продуктів харчування рослинного і тваринного походження, відповідно до якого виробники і переробники повинні точно вказувати, на яких землях, у яких будинках, на якому устаткуванні здійснюється виробництво. На усіх фазах переробки важливо точно документувати і протоколювати усі виробничі засоби і продукти, що надходять у господарство.