6.10. Агропромисловий комплекс України.

Роль агропромислового комплексу в народному господарстві. Структура і територіальна організація АПК.

Галузевій структурі народного господарства притаманні певні міжгалузеві пропорції, міжгалузеві виробничі зв’язки, що постійно посилюються і розширюються. Відбувається процес інтеграції різних стадій виробництва і розподілу тієї чи іншої продукції. У народному господарстві України спостерігається взаємодія галузей у складі інтеграційних структур – міжгалузевих комплексів.

Одним з найбільш потужних і багатогалузевих комплексів є агропромисловий. Це складний комплекс виробництва, що об’єднує різні галузі народного господарства. Агропромисловий комплекс (АПК) значною мірою визначає соціально-економічний розвиток країни, рівень життя населення, його забезпечення продуктами харчування, а промисловість – сільськогосподарською сировиною. Вирішення продовольчої проблеми здійснюється переважно в АПК. Саме через це він є важливою ланкою економіки і повинен мати пріоритетний розвиток.

В АПК зайнято близько 1/3 всієї чисельності працівників народного господарства. На частку його галузей припадає понад 30% основних виробничих фондів.

Галузі АПК формують близько 1/3 національного доходу і майже 2/5 валового суспільного продукту.

АПК – це складний комплекс, де економічно, технологічно та організаційно взаємопов’язані між собою багато галузей і виробництв. АПК має надто складну функціональну і галузеву структуру. До його складу входять три основні сфери:

1. Сільськогосподарське виробництво – рослинництво і тваринництво, що створюють сировинну базу АПК. Це його основна базова ланка.

2. Галузі, що створюють матеріально-технічні засоби для галузей АПК. Це сільськогосподарське машинобудування, вироб-ництво засобів захисту рослин, мінеральних добрив, комбікормова і мікробіологічна промисловість, виробництво тари, спеціального устаткування і приладів для АПК та ін.

3. Галузі, що забезпечують переробку сільськогосподарської продукції (харчова, легка).

Крім цих основних сфер, до АПК входить виробнича і соціальна інфраструктури у тій частині, що працює на потреби цього комплексу. Йдеться про транспорт, складське господарство, матеріально-технічне постачання, інженерні споруди, зокрема іригаційні системи, заготівлю, зберігання сільськогосподарської продукції, інформаційне забезпечен-ня, спеціалізовану торгівлю, комунально-житлове господарство, культурне та медичне обслуговування тощо.

Доповнювальною ланкою АПК є наукові заклади та підготовка кваліфікованих кадрів для забезпечення ефективного функціонування.

За виробничою ознакою до складу АПК входить продовольчий комплекс і непродовольчий. Продовольчий комплекс – це сукупність галузей, пов’язаних з виробництвом продуктів харчування рослинного і тваринного походження. Крім того, до продовольчого комплексу (ПК) входять виробництва, що технологічно не належать до сільського господарства. Це виробництво солі, мінеральних вод, вилов риби та ін.

До непродовольчого комплексу належать галузі, пов’язані з виробництвом товарів широкого вжитку із сировини рослинного і тваринного походження; галузі легкої промисловості, насамперед ті, які займаються первинною переробкою сільськогосподарської сиро-вини.

Ці комплекси, в свою чергу, залежно від виду сировини, що використовується, поділяються на рослинницькі і тваринницькі підкомплекси.

Особливу роль в АПК відіграє продовольчій комплекс, який забезпечує населення продуктами харчування

Він включає галузі, пов’язані лише з виробництвом продовольчої продукції. До складу цього комплексу входить зернопродуктовий, картоплепродуктовий, цукробуряковий, плодоовочеконсервний, виноградно-виноробний, м’ясний, молочний, олійно-жировий підкомплекси. Крім того, до його складу входять певні інфраструктури галузі.

Щодо територіальної структури АПК, то вона формується на конкретній території утворення у вигляді різних форм агропромислової інтеграції, тобто елементів територіальної структури. Виділяють локальні і регіональні АПК. Локальні АПК сформувалися на порівняно невеликих територіях на основі поєднання агропромислових підприємств з переробки малотранспортабельної сільськогосподарської продукції і мають найнижчий ступінь інтеграції. Локальні форми АПК є найпоширенішими.

У межах природно-економічних зон виділяють зональні АПК, сформовані під впливом природних умов відповідної зони. Вони представлені інтегральними агропромисловими зонами і агропромисловими районами та спеціалізованими агропромисловими зонами і районами. Інтегральна агропромислова зона – це територіальне зосередження всіх агропромислових підкомплексів у межах однієї природно-економічної зони. Такі зони сформувались у межах Полісся, Лісостепу і Степу України. До складу інтегральної агропромислової зони входять спеціалізовані агропромислові зони, які формуються на підставі переважно одного спеціалізованого процесу (наприклад, картоплепродуктова зона). Спеціалізований агропромисловий район – територіальне зосередження агропромислових підприємств однієї спеціалізації в межах відповідної спеціалізованої зони (коноплепереробне виробництво). Інтегральний агропромисловий район – це територіальне зосередження агропромислових підприємств у межах певної частини природно-економічної зони.

Якщо зональні агропромислові комплекси формувалися переважно під впливом природних умов у межах природно-економічних зон Полісся, Лісостепу і Степу, то навколо великих міст, промислових і рекреаційних центрів переважно під впливом економічних факторів формувалися зональні – інтегральні та спеціалізовані приміські АПК. На формування таких агропромислових утворень, насамперед, впливає попит населення великих міст на малотранспортабельну продукцію харчування – овочі, свіже і дієтичне м’ясо, незбирану молочну продукцію. Для приміських АПК характерна відсутність виробництва і переробки більшості зернових і технічних культур та тісний зв’язок виробництва продукції з її реалізацією. Практично, це агропромислово-торговельні територіальні комплекси.

Сільське господарство, його структура.

Найважливішою ланкою АПК, другою важливою галуззю матеріального виробництва України є її високоінтенсивне, багато-галузеве сільське господарство. Якщо в структурі АПК за показниками обсягу продукції, основних виробничих фондів, чисельністю зайнятих сільськогосподарським виробництвом відіграє провідну роль, то в народногосподарському комплексі України на нього припадає близько 24,6% основних виробничих фондів, 14,4% валової суспільної продукції, 21,9% працівників народного госпо¬дарства.

Сільськогосподарське виробництво формує 16 - 22 % національного доходу країни.

У структурі сільського господарства виділяють дві основні галузі рослинництво і тваринництво. Залежно від соціально-економічних умов та рівня розвитку сільського господарства співвідношення між цими галузями в обсягах його продукції змінюються. Так, у 80-ті роки і на поч. 90-х у структурі продукції сільського господарства переважала продукція тваринництва, а в останні роки – рослинництва.

Що стосується способу виробництва окремих культур, то до складу рослинництва входять такі галузі: рільництво, овочівництво, баштанництво, плодівництво, ягідництво та луківництво.

Основними галузями тваринництва є скотарство, свинарство, вівчарство з козівництвом, птахівництво та ін.

Рослинництво за видом продукції, що виробляється, поділяється на низку галузей: зернове господарство, виробництво технічних культур, овочівництво і баштанництво, польове кормовиробництво.

Сільськогосподарське виробництво розвивається на основі тих же економічних законів, які визначають розвиток і розміщення всього народного господарства. У той же час відзначаться і деякі специфічні умови розвитку цієї галузі, пов’язані з природними особливостями сільськогосподарського виробництва. Впливає на розвиток і розміщення сільського господарства дія природних факторів: кліматичні умови, ґрунтовий покрив, водні ресурси. Саме вони впливають на розвиток і розміщення цієї галузі народного господарства.

Майже 30% земельних ресурсів не використовується в сільськогосподарському виробництві, з них значну площу займають ліси і лісонасадження, болота, піски, водоймища, шляхи, а також землі, зайняті під будівлями, та ін.

До сільськогосподарських угідь відноситься рілля, природні кормові угіддя (пасовища та сіножаті), а також багаторічні насадження. Найбільшу площу серед цих угідь складає рілля (33 млн), що становить 79,3% площі всіх сільськогосподарських угідь і 55% всієї території України. Площа пасовищ складає 5,3 млн га (12,9% усіх сільгоспугідь), сіножатей – 2,2 млн га (5,4), багаторічних насаджень – близько 1 млн га (2,4%).

Найбільша частина (більше 2/5) сільськогосподарських угідь припадає на Степ, 1/3 – на Лісостеп і майже 1/5 – на Полісся та передгірні райони Карпат і Криму.

Україна належить до країн світу, де рівень сільськогоспо-дарського використання земельного фонду один з найвищих. Забезпеченість земельними ресурсами досить висока і становить 0,65 га ріллі на душу населення (для порівняння в Європі – 0,26 га, в світі в цілому – 0,29 га). В останні десятиліття спостерігається зниження землезабезпеченості в Україні. Так, якщо у 1950 р. на душу населення припадало 1,2 га сільськогосподарських угідь і 1 га ріллі, в 2001 р. цей показник знизився і становив 0,8 га і 0,6 га. Найбільшою землезабезпеченістю характеризуються південні області України – Херсонська, Миколаївська, Кіровоградська, де на душу населення припадає 1,3 – 1,4 га орних земель, а найменш забезпечені ріллею в розрахунку на душу населення Закарпатська (0,15 га), Львівська (0,29 га), Івано-Франківська (0,26 га), Чернівецька (0,3 га) області.

Землі України характеризуються високою природною і економічною родючістю, особливо чорноземи лісостепових і степових областей, де зосереджена третина світових запасів.

Особливо високою природною родючістю серед них відзначаються найцінніші типові чорноземи (18% всього ґрунтового покриву), поширені переважно в Лісостепу, а також звичайні чорноземи (28%), що мають високу природну родючість і поширені переважно в північному Степу, та чорноземи мало- і слабогумусні (9%), які потребують штучного зрошення і розміщені на півдні Степової зони.

У Лісостепу досить поширені сірі лісові ґрунти (7%). У Поліссі переважають дерново-підзолисті, болотні і торфові ґрунти, які потребують вапнування та інших меліоративних робіт. На всій території України (найбільше на півдні) є невеликі площі солончаків, що потребують глибокого промивання і внесення добрив.

Велика розораність земель, особливо в Степу і Лісостепу, призводить до розвитку сильних ерозійних процесів. Щорічно з кожного гектара землі зноситься близько 12–17 т родючого ґрунту. Слід зауважити, що меліоративні заходи, якщо вони економічно не обґрунтовані і не враховують місцевих умов, призводять до негативних наслідків. Так, у Поліссі внаслідок непродуманої меліорації знижується рівень ґрунтових вод, що викликає пересушення торфово-болотних ґрунтів, вітрову ерозію: в степовій зоні, в районах зрошувального землеробства меліоративні заходи призводять до підвищення грунтових вод, підтоплення, засолення земель.

Внаслідок Чорнобильської трагедії із сільськогосподарського обігу вилучено майже 100 тис. га земель. Вилучаються значні площі земельних угідь для несільськогосподарського використання. Так, для різних видів будівництва щорічно відводиться 12–14 тис. га сільськогосподарських земель. Все це вимагає економного і науково обґрунтованого використання земельних ресурсів як одного з важливих напрямів раціонального природокористування.

Важливою галуззю сільського господарства є рослинництво, рівень розвитку якого впливає і на тваринництво. Розміщення галузей рослинництва значною мірою залежить від посівних площ, їх структури та раціонального використання.

Посівна площа в останні роки становила 26,8 млн га. Провідну роль у структурі посівних площ відіграють зернові культури (46,3% всіх посівів). Серед зернових найбільші площі займають посіви озимої пшениці і ярого ячменю.

Друге місце в посівах належить кормовим культурам – 8–11 млн га, що становить 33–36,5% від усієї посівної площі.

Третє місце в посівах займають картопля і овоче-баштанні культури – 2,1 млн га, що становить 7% посівної площі України.

Серед галузей рослинництва найважливішим є зернове господарство. Це основа всього сільськогосподарського виробництва.

Зернове господарство формує продовольчий фонд і постачає фуражне зерно тваринництву, створює резервні державні запаси зерна і дає продукцію на експорт.

Україна належить до країн із значними обсягами виробництва зерна. Хоч вона і виробляє зерна значно менше, ніж найбільші виробники у світі (Китай, США, Індія, Росія), та в Європі вона поступається лише Франції, а в останні роки – Німеччині.

У табл. 6.1 наведено динаміку валового збору основних сільськогосподарських культур в Україні у 1990–2010 pp. в усіх категоріях господарств.

Для нашої країни хліб і хлібопродукти є основою харчування. За останні роки споживання хлібних продуктів на душу населення в середньому становить 133–142 кг при фізіологічній нормі його споживання 101 кг. У раціоні харчування мешканця нашої країни хліб і картопля становлять 46%, у той час як у американця – 22%.

У цілому продовольчим зерном забезпечуємо власні потреби, але не вистачає якісного зерна, сильної і твердої пшениці, круп’яних культур. У зв’язку з цим у вирішенні зернової проблеми пріоритетне значення надаватиметься збільшенню виробництва високоякісного зерна твердих і сильних пшениць, посівні площі під якими повинні збільшуватися в степових і лісостепових областях України.

Що стосується фуражного зерна, то його частка становить лише 42% валового збору всього зерна. У нашій країні недостатньо збирають ячменю, зерна кукурудзи, вівса, зернобобових, використо-вуючи продовольче зерно для фуражних цілей.

У структурі виробництва зерна більше половини припадає на озиму пшеницю. Друге місце за валовим збором посідає ячмінь (1/5 збору), на третьому місці знаходиться кукурудза (до 15%), на четвертому – жито (до 4%). За обсягами валового збору їм значно поступається овес, просо, гречка, рис, зернобобові.

Основна продовольча зернова культура України – озима пшениця, її посіви займають 6–7 млн га. Яра пшениця використо-вується в основному як страхова культура, коли доводиться пересівати пошкоджені ділянки озимини.

Отже, природно-кліматичні умови більшої частини України, меншою мірою – Полісся і Карпат, сприяють вирощуванню озимої пшениці, її посіви зосереджені в степу, де розміщено більше половини її посівної площі в Україні – 3,5 млн га, 1/3 в Лісостепу – 2,5 млн га і найменше в Поліссі – близько 10% і в районах Карпат. Значна концентрація посівів озимої пшениці в Дніпропетровській, Запорізькій, Донецькій, Кіровоградській, Харківській, Полтавській, Вінницькій, Одеській, Миколаївській, Херсонській областях та Автономній Республіці Крим.

Озима пшениця характеризується високою врожайністю – 30–40 ц/га.

Основне виробництво продовольчого зерна озимої пшениці і надалі буде концентруватись у степовій і лісостеповій зонах, де природні умови сприяють вирощуванню зерна високої якості.

Озиме жито – друга важлива продовольча культура, менш вимоглива до ґрунтово-кліматичних умов, ніж пшениця. Вона дає хоч і невисокі, проте стабільні врожаї і росте непогано на кислих, бідних поживними речовинами дерново-підзолистих ґрунтах. Основні її посіви зосереджені в Поліссі, Карпатах і деяких (переважно північних) районах Лісостепу.

Під озимим житом зайнято 0,5–0,7 млн га, при середній врожайності 20 ц/га. Україна отримує близько 1,3 млн т цієї культури.

Основними продовольчими круп’яними культурами, що вирощуються в Україні, є гречка, просо і рис. Гречка – цінна культура, але посіви її порівняно невеликі (0,3–0,4 млн га) через низьку врожайність (7–10 ц/га), складність очищення тощо.

Найбільш сприятливі умови для її вирощування – північні райони Лісостепу і Полісся, де зосереджені основні її посіви. Значно менше її вирощують у степу. В Україні виділяється два ареали з високою концентрацією посівів гречки:

1. Чернігівська і Сумська області, центральні і північні райони Полтавської і Черкаської областей.

2. Південь Житомирської і Київської областей, північно-східні райони Вінниччини.

Просо вирощують переважно в степу завдяки його посухостійкості. По сівна площа становить 0,2–0,3 млн га, валові збори – 0,3 млн т.

Рис – нова для України круп’яна культура, яку почали вирощувати в 30-ті роки. Росте на зрошувальних землях Автономної Республіки Крим, Херсонської, Одеської та Миколаївської областей. Посівна площа – 23 тис. га.

Основними зернофуражними культурами в нашій країні є ячмінь, овес, кукурудза на зерно та зернобобові.

Ячмінь – основна фуражна і частково продовольча зернова культура. Найсприятливішими для неї є грунтово-кліматичні умови західного і північного Степу та Лісостепу. В Україні вирощують озимий та ярий ячмінь. Переважають посіви ярого ячменю більше в Степу, менше – в Лісостепу і Поліссі, передгір’ях Карпат. Озимий ячмінь дає високі врожаї лише в південних степових районах. За площею (3–4 млн га) і валовими зборами поступається лише озимій пшениці.

Кукурудза – цінна продовольча і фуражна культура, посухостійка, тепло- і світлолюбна. Найкращі ґрунтово-кліматичні умови для її вирощування в лісостеповій і степовій зонах. Особливо сприятливі умови для вирощування гібридного насіння склалися в Дніпропетровській, Одеській, Миколаївській областях; менш сприятливі – в Поліссі і Карпатах (за винятком Закарпаття), де кукурудза дає високі врожаї на зерно – 70 ц/га при середній врожайності по Україні 30–35 ц/га.

Овес – фуражна і продовольча культура. Найбільшу частку в структурі посівних площ овес займає в Поліссі і в районі Карпат. Посівна площа цієї культури – 0,5–0,6 млн га.

Зернобобові культури мають велике фуражне і частково продовольче значення. Посіви зернобобових мають і агротехнічне значення, збагачуючи грунт азотом. До основних зернобобових культур належить горох, віка, кормовий люпин, а також квасоля, соя, сочевиця та ін.

Зернове господарство розміщено відповідно до особливостей природно-економічних зон України. У Поліссі зернові займають 2,1–2,3 млн га або 40–45% посівної площі цієї зони. Тут більше всього вирощують жита (60–65% його валового збору в Україні) та зернобобових культур; виробляється 6% товарного зерна, 1/6 валового збору гречки та ячменю, 10% пшениці.

У Лісостепу зернові вирощують на площі близько 5 млн га, що становить 40–50% всієї посівної площі. Основна зернова культура Лісостепу – озима пшениця, площа якої становить більш ніж 2 млн га, вирощують також кукурудзу на зерно, ячмінь та зернобобові. Лісостепова зона виробляє близько 40% пшениці, 35% кукурудзи, 40% ячменю, 40% проса, 64% гречки, 27% жита.

У Степовій зоні площа під зерновими 6,5–7 млн га, що становить 55% всієї посівної площі зони. Основні зернові культури Степу – озима пшениця і кукурудза на зерно, ячмінь, просо, рис. У Степу вирощують 48–50% всього зерна України, 50% пшениці, 60% кукурудзи, 43% ячменю, 53% проса, 100% рису. У Степовій зоні вирощується найбільш якісне зерно.

Зернове господарство є основною базою, що формує зернопродуктовий підкомплекс АПК. До його складу входить: вирощування зерна, його заготівля, зберігання; низка галузей харчової промисловості, що переробляють і використовують перероблену зернову продукцію (борошномельна, хлібопекарська, макаронна, кондитерська, виробництво харчових концентратів,спиртова, крохмале-патокова та пивоварна).

Складовою частиною рослинництва є виробництво технічних культур високотоварної і високоінтенсивної галузі сільського господарства. Розвиток виробництва технічних культур значною мірою визначає рівень інтенсивності сільськогосподарського виробництва. Виробництво технічних культур формує сировинну базу багатьох галузей харчової і легкої промисловості. Основними технічними культурами, що вирощуються в Україні, є цукровий буряк і соняшник, питома вага яких у структурі посівних площ технічних культур становить 94,6%, а також льон-довгунець (1,2% до площі всіх технічних культур), хміль, тютюн, льон-кудряш, ефіроолійні та лікарські рослини, які використовуються також як сировина в харчовій, легкій та медичній промисловості.

Під технічними культурами зайнято 3,3 млн га, що становить 11% посівної площі України.Найбільші посівні площі під технічними культурами зосереджені в степовій і лісостеповій зонах. Тут вища концентрація їх посівів, у структурі посівних площ їх частка становить близько 15%. Значно менша площа і концентрація посівів технічних культур у Поліській зоні.

Основна технічна культура України – цукровий буряк. Це одна з найцінніших культур нашого землеробства. Україна – світовий виробник бурякового цукру, який за обсягами виробництва поступається лише Франції. Саме від реалізації бурякового цукру наша країна традиційно отримуєзначний прибуток, який становить близько 70% від реалізації всіх продовольчих товарів.

Цукровий буряк – теплолюбна культура, яка потребує багато сонячних днів і води. У зв’язку з цим її можна вирощувати в районах, де кількість атмосферних опадів не менш ніж 500 мм за вегетаційний період. Кращі врожаї отримують на чорноземах, перегнійно-карбонатних суглинкових ґрунтах. При розміщенні посівів цукрових буряків, крім природних умов, враховується наявність трудових ресурсів, переробних підприємств та транспортна забезпеченість. Такі умови є в Лісостеповій зоні України. Все це пояснює концентрацію посівів цукрових буряків саме в цій зоні, особливо в її правобережній частині (Вінницька, Черкаська, Київська, Хмельницька, Тернопільська, Чернівецька, Львівська, Рівненська, Волинська, Житомирська області), а також у лівобережній (Полтавська, Сумська, Харківська, Чернігівська області). У Лісостепу сконцентровано 80% посівів цукрових буряків України. Ця зона дає майже 70% всього валового збору цієї культури. Невеликі площі посівів є в північному степу та на півдні Полісся.

На базі використання найбільшого у світі масиву посівів цукрових буряків як сировинної бази переробної промисловості в Україні сформувався потужний цукропромисловий спеціалізований АПК, до складу якого входять господарства з вирощування цукрових буряків, численні цукрові і цукрорафінадні заводи, а також підприємства з виробництва спирту, харчових кислот, комбікормів тощо.

Серед технічних культур найбільшу посівну площу займає соняшник. Під цією культурою було зайнято 2,4 млн га, що становить 7% всієї посівної площі і 58% площі посіву технічних культур України. Соняшник – це основна олійна культура, валові збори якої становлять 2,5–2,1 млн т при урожайності 12–15 ц/га. Це – світлолюбна теплолюбна культура, добре переносить посуху. Це дає змогу культивувати його в зонах недостатнього зволоження, переважно в степовій зоні, де розміщено 80% посівів. У господарствах цієї зони посіви соняшнику становлять 10–14% всієї посівної площі. Частково вирощують соняшник і в Лісостепу. Найбільші площі посівів зосереджені в Дніпропетровській, Запорізькій, Донецькій, Кіровоградській та Харківській областях.

Серед інших олійних культур в Україні вирощують сою в західному Лісостепу, особливо вЧеркаській та Вінницькій областях. Це нова для України культура. На півдні, переважно в Миколаївській, Херсонській, Запорізькій та Дніпропетровській областях, вирощують рицину; в західних областях – ріпак; ефіроолійні культури – коріандр, м’яту, троянду, лаванду, кмин – вирощують переважно на півдні Криму, на Поділлі. Ці та інші олійні культури створюють сировинну базу добре розвинутому в Україні олійнопродуктовому підкомплексу. Промислова переробка насіння розміщена в районах концентрації посівів олійницької сировини. Тут розміщені олійні заводи, що виробляють різні види рослинної олії.

Льон-довгунець – основна прядивна культура України. Середня врожайність волокна – 5–6 ц/га. Льон-довгунець невибаглива до тепла, вологолюбна культура, потребує 600–700 мм опадів, має короткий вегетаційний період (80–90 днів) з сумою активних температур 1200–1600°С. Найпридатнішими для її вирощування є суглинкові або супіщані сірі та підзолисті ґрунти. Отже, найсприятливіші умови для культивування цієї рослини – поліські райони, а також передгір’я Карпат. Найбільші посівні площі заходяться в Житомирській, Чернігівській, Київській, Рівненській, Львівській, Волинській, Івано-Франківській областях. У Поліссі зосереджено 78% посівних площ льону-довгунцю і виробляється майже 95% його валових зборів.

До прядивних культур належить і конопля, південні сорти якої вирощуються переважно в Миколаївській, Одеській, Дніпропетровській та Черкаській областях, а середньоросійські – в Сумській, Чернігівській, Полтавській областях.

Льонарство і коноплярство створюють сировинну базу для розвитку луб’янопромислового підкомплексу АПК. Цей підкомплекс включає виробництва, що переробляють цю сировину.

До технічних культур належить також махорка, тютюн і хміль. Хміль вирощують на Житомирщині, яка дає 70% його виробництва в Україні. Невеликі його площі є в Київській, Вінницькій, Хмельницькій, Рівненській та Волинській областях. Махоркувисівають на Чернігівщині, Полтавщині, Сумщині та Черкащині. Основні посіви тютюну зосереджені в Закарпатті, Хмельницькій та Тернопільській областях, а також на Чернігівщині. На базі переробки цієї сировини в Україні формується тютюнопромисловий спеціалізований АПК.

Вирощування картоплі і овоче-баштанних культур – важливі галузі рослинництва, що забезпечують населення високоцінними продуктами харчування, а також мають велике технічне і кормове значення. На частку цих галузей припадає 22,5% продукції сільського господарства і 36% продукції рослинництва. Під посівами цих культур зайнято 2185 тис. га, що становить 7,2% всієї посівної площі України. Серед цих культур виділяються посіви картоплі, які займають 1579 тис. га. Картопля – цінна землеробська культура універсального значення. У продовольчому балансі населення картопля посідає друге місце після зерна, є його “другим хлібом”. Потреби населення нашої країни в картоплі задовольняються повністю, навіть перевищують науково обґрунтовану норму споживання цього продукту.

Картопля використовується як продовольча і технічна (крохмале-патокове і спиртове виробництво) та кормова культура.

Картопля характеризується середньою вибагливістю до тепла, оптимальна температура для її розвитку 18–20° С. Вегетаційний період становить 70–120 днів з сумою активних температур 1200–1800. Потребує багато вологи і поживних речовин. Добре росте на легких супіщаних або суглинкових ґрунтах, а також окультурених торфових ґрунтах, чорноземах, добре переносить кислі ґрунти лісової зони. Саме такими умовами характеризується Полісся України, північні райони Лісостепу. Картоплю вирощують скрізь, але в цих, сприятливих для її виробництва районах (Чернігівська, Сумська, Волинська, Житомирська, а також Вінницька і Тернопільська обл.,) спостерігається найбільша концентрація її посівів. У сировинних зонах крохмале-патокових і спиртозаводів концентрація її посівів досягає 34–40%. Велика концентрація посівів картоплі спостерігається і в господарствах приміського типу навколо великих міст, промислових і рекреаційних центрів, де вона досягає 12–15%. У південних областях картопля має невелику питому вагу (1–1,5%) в структурі посівних площ, за винятком районів зрошуваного землеробства, де створені спеціалізовані зони вирощування ранньої картоплі.

В Україні вирощують близько 40 видів різних овочевих культур. Всі вони мають різні вимоги щодо екологічних умов їх вирощування. За вимогами до температурного режиму вони поділяються на вибагливі до тепла, що розвиваються при температурі понад 15°С із сумою активних температур понад 1500 і не витримують приморозків, холодостійкі, що вегетують при температурі 6–8°С із сумою активних температур від 300 до 1450. Всі вони світлолюбні, потребують багато вологи, найбільш вибагливі до родючості фунтів.

Овочі – це продукція, до якої ставляться особливі вимоги при транспортуванні. Саме це значною мірою визначає територіальну організацію їх виробництва. У зв’язку з цим основна маса товарної продукції овочівництва орієнтується на споживача і виробляється в приміських АПК поблизу великих міст, промислових, рекреаційних центрів, а також у сировинних зонах овочеконсервних підприємств.

Баштанні культури (кавуни і дині) вирощують переважно на півдні і південному сході України – Херсонська, Миколаївська, Одеська, Запорізька, Дніпропетровська, Донецька області. Важливою галуззю рослинництва є плодівництво, до складу якого входить садівництво, ягідництво, виноградарство та ін. плодово-ягідні насадження розміщені по всій території країни, але найбільша їх концентрація у правобережному Лісостепу, південному Степу та Закарпатті. Ягідники розміщені в Лісостепу та Поліссі, а також навколо великих міст та промислових центрів.

Плодівництво та овочівництво створюють сировинну базу для плодоовочеконсервної промисловості і разом формують плодоовоче-консервний підкомплекс АПК. Цей підкомплекс займається вирощуванням та зберіганням, переробкою і реалізацією різноманітних овочів, плодів і ягід. Більша частина переробних підприємств розміщується в районах вирощування сировини, а ті, що використовують напівфабрикати, орієнтуються на споживача.

Розміщення галузей тваринництва.

Другою важливою галуззю сільського господарства є багатогалузеве тваринництво. Від рівня його розвитку залежить наповнення ринку висококалорійними продуктами харчування – м’ясом, молочними продуктами, яйцями тощо. Тваринництво дає сировину для харчової і легкої промисловості (м’ясо, молоко, шкіра, вовна, віск, пух тощо), а також для виробництва низки лікувальних препаратів. Тваринництво має тісні зв’язки із землеробством, якому воно постачає органічні добрива. У свою чергу, землеробство бере участь у формуванні кормового балансу тваринництва. Розвиток і розміщення тваринництва визначається значною мірою наявністю кормової бази, тому що майже половина всіх затрат у цій галузі припадає на створення кормових раціонів тварин. Кормову базу формує польове кормовиробництво (вирощування кормових і зернофуражних культур), природні кормові угіддя (сіножаті і пасовища), а також відходи переробки сільськогосподарської продукції, відходи харчової промисловості і комбікормова промисловість.

Основою кормової бази є польове кормовиробництво. Під кормовими культурами в Україні зайнято 9–11 млн га, що становить 32–37% всієї посівної площі. Це посіви кукурудзи на силос і зелений корм, однорічні і багаторічні трави, кормові коренеплоди тощо. Другим важливим джерелом кормової бази є використання природних кормових угідь, їх площа в Україні становить 7,5 млн га, зокрема сіножаті займають 2,2 млн га, пасовища – 5,3 млн га. У структурі сільськогосподарських угідь висока питома вага сіножатей в Поліссі і Лісостепу, а пасовищ – у Степовій зоні. В Україні налагоджено виробництво комбікормів на комбікормових заводах, у кормоцехах, де використовуються різноманітні кормові домішки для підвищення якості кормів. Наявність кормової бази, її структура визначають спеціалізацію тваринництва. Так, райони розвинутого польового кормовиробництва спеціалізуються на молочному і молочно-м’ясному скотарстві, свинарстві, а наявність природних кормових угідь сприяє розвиткові м’ясного і м’ясо-молочного скотарства, вівчарства.

До складу продуктивного тваринництва входить скотарство, свинарство, птахівництво і вівчарство. Менше значення має конярство, бджільництво, ставкове рибництво, шовківництво тощо. Розрізняються і виробничі напрями залежно від того, для яких цілей використо-вуються тварини (молочне, м’ясо-молочне скотарство, сальне свинарство тощо). Провідною галуззю тваринництва у всіх природно-економічних зонах України є скотарство, яке має молочно-м’ясну і м’ясо-молочну спеціалізацію переважно в Поліссі і Лісостепу. За молочно-м’ясної спеціалізації частка корів у продуктивному стаді становить 40–50%, а за м’ясо-молочного напряму – до 40%. У степовій зоні переважає м’ясний і м’ясо-молочний напрям (корів у стаді 35–40%). У приміських АПК, що створюються навколо великих міст, промислових центрів Придніпров’я і Донбасу, рекреаційних районах для задоволення потреб міського населення в цільномолочній продукції – молочна спеціалізація скотарства, де частка корів у стаді становить 60–65%. Тут і найвища удійність корів 3–4 тис. г.

Найвища концентрація поголів’я великої рогатої худоби в Правобережному Лісостепу і на заході Поліської зони.

Свинарство – друга за значенням і кількістю продуктивної худоби галузь тваринництва. Свинарство розміщено в усіх природно-економічних зонах. Розміщення галузі визначається станом і характером кормової бази. Свинарство розвивається переважно в районах інтенсивного землеробства, вирощування картоплі, цукрового буряку, фуражного зерна, а також у районах переробки сільськогосподарської продукції, харчової промис-ловості, де для відгодівлі свиней використовують відходи відповідного виробництва. Найбільша концентрація поголів’я свиней в Поліссі і Лісостепу, особливо в Рівненській, Черкаській, Київській, Хмельницькій, Вінницькій областях. У Поліській і Лісостеповій зонах галузь має м’ясо-сальний напрям, у Степу – сальний. У приміських АПК переважає м’ясний напрям. Серед галузей продуктивного тваринництва виділяється птахівництво. Важливим фактором його розміщення є орієнтація на споживача. Тому найвища концентрація поголів’я птиці спостерігається в приміських АПК.

Висока концентрація спостерігається також у Лісостепу і в Степу, де птахівництво орієнтується на виробництві зерна (концентрованих кормів). В Україні налічується близько 50 млн голів птиці, 90% з яких становлять кури.

Вівчарство має допоміжне значення, за винятком спеціалізо-ваних господарств і господарств у гірських місцевостях. Найбільша концентрація поголів’я овець і кіз у степових та передгірських районах. У степу воно має вовновий напрям, в Лісостепу і Поліссі – м’ясо-вовновий. На 01.01.2010р. в Україні налічувалося 1,8 млн голів овець і кіз проти 9,0 млн голів у 1990 р.

Територіальна структура АПК.

У межах України виділяються зональні АПК, що сформувались на базі трьох основних сільськогосподарських зон з відповідною спеціалізацією сільського господарства та підприємств переробної промисловості і виробничої інфраструктури – Поліський АПК, Лісостеповий АПК, Степовий АПК, а також АПК гірських і передгірських районів Карпат і Криму та приміські АПК.

Поліський АПК сформувався в межах українського Полісся. До його складу входить більша частина Волинської, Рівненської, Житомирської, північні частини Київської, Чернігівської та Сумської областей, що займають 12,3млн га (19% території України).

Поверхня території рівнинна. Клімат помірно-континентальний, кількість опадів – 550–750 мм, середньорічна температура +6, +7°С, тривалість вегетаційного періоду від 190 до 205 днів з сумою активних температур 2250–2600. Це найбільш зволожена територія України (особливо Західне Полісся). Низинний рельєф, значна кількість опадів і незначне випаровування сприяє заболоченості території і формуванню підзолистих ґрунтів. У зв’язку з цим у зоні переважають дерно-підзолисті і болотні ґрунти, що потребують збагачення їх поживними речовинами, вапнування та інших меліоративних робіт. Близько 30% території зайнято лісом і чагарниками, 2% – болотами. Сільськогосподарські угіддя становлять близько половини, а рілля – 35% всієї території зони. У структурі сільськогосподарських угідь на орні землі припадає 2/3 і на природні кормові угіддя – 1/5.

Середня густота населення 20–40 осіб на 1 кв. км, на одного працездатного припадає 2,6–3 га орних земель.

Такі умови визначили виробничу спеціалізацію сільського господарства – скотарство (молочно-м’ясного напряму), льонарство, картоплярство з виробництвом зернової продукції. На основі переробки сільськогосподарської сировини функціонує молоко-промисловий, м’ясопромисловий, картоплепродуктовий, льоно-промисловий спеціалізовані комплекси, а також додаткові зерно-продуктовий, бурякоцукровий, плодоовочеконсервний та виробництво хмелепродукції тощо. Тут виробляється 95% льону-довгунцю, 45% картоплі, до 1/5 молока і м’яса. Лісостеповий АПК сформувався в межах Лісостепової природно-економічної зони України. До його складу входить значна частина Львівської і Чернівецької областей, східна частина Івано-Франківської, Тернопільська, Хмельницька, Вінницька обл., північна частина Кіровоградської обл., Черкаська, Полтавська, Харківська (крім південно-східної частини), а також південні частини Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської і Сумської обл. У рельєфі спостерігається чергування височин із зниженими рівнинами. Поверхня зони розчленована долинами річок, ярами і балками. Виділяються Волино-Подільська, Придніпровська та відроги Середньоруської височин, а також велика за площею Придніпровська низовина. Клімат помірно теплий, кількість опадів від 600 мм на заході і півночі до 500–450 мм на півдні і сході. Але тут більше випаровування, ніж у Поліссі, тому й немає надмірного зволоження. Середньорічна температура +7, +8°С. Тривалість вегетаційного періоду 200–210 днів, сума активних температур 2600–2800°С, до 3000°С на півдні. Ґрунтовий покрив – родючі, високопродуктивні типи земель – чорноземи, сірі лісові, чорноземно-лучні тощо. Лісостеп характеризується високою господарською освоєністю території. Тут велика розораність земель – питома вага ріллі до всієї площі зони становить 70%, що вдвічі вище ніж у Поліссі. У зоні знаходиться 37% орних земель України.

У Лісостепу висока густота сільського населення 40–60 осіб на один квадратний кілометр, на одного працездатного припадає 3–5 га ріллі; добра забезпеченість трудовими ресурсами. Природно-кліматичні умови, наявність значних трудових ресурсів значною мірою сприяли інтенсивному розвитку сільського господарства, яке спеціалізується на виробництві цукрових буряків, зерна, скотарстві та свинарстві. У зоні розвинуте виробництво картоплі, овочів, соняшнику, хмелю, м’яти, фруктів, м’яса птиці. Все це створює значну сировинну базу для розвитку бурякоцукрового, зернопродуктового, м’ясопромислового, молокопромислового та плодоовоче-консервного спеціалізованих комплексів. Тут виробляється 70% цукрових буряків, 40% зерна, половина виробництва молока і м’яса України.

Степовий АПК сформувався в межах степової природно-економічної зони, до складу якої входить Одеська, Миколаївська, Херсонська області, південь Кіровоградської, Дніпропетровська, Запорізька, Донецька, Луганська, південно-східні райони Полтавської та Харківської областей та Автономна Республіка Крим, становить 25 млн га, або 40% території України. Рельєф рівнинний. Клімат помірний посушливий. Середня річна температура +7,5, +11° С, спостерігаються найбільш високі температури і найтриваліший вегетаційний період (210–245 днів) з сумою середньодобових температур вище +10 °С – від 2900° С на півночі зони до 3600° С на півдні. У зоні випадає від 450 мм опадів (на півночі) до 300 мм у Причорномор’ї. Висока випаровуваність вологи призводить до значного її дефіциту. У Степу переважають середньогумусні та малогумусні чорноземи, у південних районах – каштанові ґрунти. Це основний район зрошувальної меліорації. У Степу найвища розо-раність земель – близько 80% території і 80–85% сільськогоспо-дарських угідь. Тут знаходиться 48% орних земель України. Густота сільського населення 20–40 осіб на 1 кв. км. На одного працездатного припадає 7–10 га ріллі. Рівень забезпеченості трудовими ресурсами низький.

Природно-кліматичні умови сприяють розвиткові сільського господарства, яке спеціалізується на вирощуванні зернових, соняш-нику, а також на скотарстві. Додатковими галузями є виноградарство, овочівництво, свинарство, вівчарство і птахівництво. Все це створює значну сировинну базу для функціонування спеціалізованих комплексів – м’ясопромислового, молокопромислового, зернопродуктового, олійнопродуктового та плодоовочеконсервного.

Тут виробляється 100% рису, 95% винограду, 80% соняшнику, до 48% зерна, 70% вовни, овочів – 35%, молока і м’яса – близько 1/3.

Із перероблюваної сільськогосподарської продукції 85% сировини поступає на підприємства харчової, а 15% – у галузі легкої промисловості. Тобто основна галузь, що переробляє сільськогосподарську сировину і є головним інтегратором АПК – це харчова промисловість, яка виробляє близько 16,3% продукції промислового виробництва України. Харчова промисловість входить до продуктивних комплексів АПК. Її сировинна база досить поширена в Україні. Найширші межі розміщення споживачів продукції цієї галузі. Саме через це розміщення харчової промисловості має таку особливість, що виділяє її серед інших галузей, – її підприємства розміщуються скрізь, де є населений пункт, існує те чи інше виробництво харчової продукції. Проте розміщення окремих галузей цього виробництва має свої особливості залежно від ступеня впливу на них сировинного чи споживчого фактора. Виділяють три групи галузей харчової промисловості:

1. Група галузей, що переробляє нетранспортабельну (або малотранспортабельну) сировину при високих нормах її витрат й обмежених строках зберігання і виробляє транспортабельну продукцію, здатну до зберігання. Ці галузі орієнтуються на джерела відповідної сировини: цукрова, спиртова, крохмале-патокова, консервна, маслоробна, олійножирова.

2. До другої групи належать галузі, що переробляють транспортабельну сировину і випускають малотранспортабельну продукцію або продукцію з обмеженими строками її зберігання: хлібопекарська, кондитерська, пивоварна, макаронна, молочна, безалкогольних напоїв.

3. Третю групу становлять галузі, що можуть бути розміщені як у районах зосередження сировини, так і в районах споживання готової продукції (м’ясна, борошномельна, тютюнова, виноробна).

Харчова промисловість має складну структуру. До її складу входить більше 20 галузей. Провідними галузями харчової промисловості України є цукрова, м’ясна, молочна, олійножирова, плодоовочеконсервна, кондитерська, спиртова, виноробна, соляна.

Однією з важливих галузей харчової промисловості є цукрова.

В Україні у 80-ті роки вироблялось більше 6 млн т цукру. В останнє десятиріччя виробляється близько 2 млн т цукру. В Україні налічується 190 цукрових заводів, що розміщуються в 19 областях. Більша частина цих заводів знаходиться в правобережному Лісостепу. Важливою галуззю харчової промисловості і складовою частиною м’ясопродуктового комплексу є м’ясна, що забезпечує населення м’ясом і продуктами його переробки. Виділяють три основні напрями виробництва м’ясної промисловості – м’ясне, ковбасне і м’ясоконсервне.

М’ясне виробництво представляють більше сотні потужних м’ясокомбінатів, що розміщуються як в промислово розвинутих областях України, так і в районах наявності сировинної бази. У структурі промислового виробництва м’яса переважає яловичина і телятина (53%), друге місце займає м’ясо свинини (34%), третє – м’ясо птиці (до 10%). Потужні м’ясокомбінати розміщені в Донецьку, Дніпропетровську, Харкові, Луганську, а також у Києві, Вінниці, Черкасах, Одесі, Миколаєві, Львові та інших містах. Виробництво ковбасних виробів розміщується в районах зосередження міського населення – Донбасі, Придніпров’ї, Києві, Ялті тощо. М’ясоконсервне виробництво зосереджене переважно в сировинних районах – Київ, Вінниця, Полтава.

До складу молокопереробної промисловості входить масло-робна, сироварна, молочноконсервна галузі, а такожвиробництво продуктів з незбираного молока. Молокопереробна промисловість є складовою частиною молокопродуктового комплексу АПК. Розмі-щення галузі залежить від наявності сировини і масового споживача. У районах споживання розміщують підприємства, що випускають продукцію з незбираного молока.

На сировину орієнтуються маслоробні, сироварні та молочноконсервні заводи. В Україні працює близько 500 підприємств молокопереробної промисловості. Маслоробні підприємства діють майже в усіх обласних і районних центрах. В Україні працює 10 молококонсервних заводів, всі вони розміщені в районах зосередження сировини. Найбільші з них – у Бахмачі (Чернігівська обл.), Первомайську (Миколаївська обл.), Смілі (Чернігівська обл.), Куп’янську (Харківська обл.) та ін.

Олійножирова промисловість представлена олійними заводами, які виробляють кілька видів рослинної олії – соняшникову (90% виробництва), кукурудзяну, лляну, ріпакову, конопляну та ін. Орієнтуючись на наявність сировини (для виробництва 1 т рослинної олії використовується 3–4 т олійного насіння), ця галузь зосереджена переважно в Степовій зоні. В Україні існує 30 великих державних олійних комбінатів і заводів, понад 400 олійницьких цехів. Найвища концентрація галузі в Донбасі і Придніпров’ї. На частку Дніпро-петровської, Донецької та Запорізької областей припадає більше половини виробленої в Україні олії. Найбільші центри її виробництва – Дніпропетровськ, Маріуполь, Запоріжжя, Пологи, Вовчанськ, Слов’янськ, а також Кіровоград, Полтава. Причорноморський регіон виробляє 14% олії (Одеса, Вознесенськ, Херсон). Серед інших центрів виділяється Вінниця і Чернівці.

Плодоовочеконсервна промисловість – це складова частина відповідного підкомплексу АПК, що переробляє різноманітну продукцію овочівництва та плодівництва. Сировинний фактор у розміщенні підприємств цієї галузі відіграє основну роль. Через це найбільша концентрація плодоовочеконсервного виробництва є на півдні України. Саме тут, на території Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької областей та Автономної Республіки Крим сформувався спеціалізований район плодоовочеконсервного виробництва. Головні центри – Одеса, Херсон, Сімферополь, Ізмаїл, Мелітополь, Бердянськ.Розміщено це виробництво і в районах Поділля, а також у Черкасах, Житомирській, Полтавській та Донецькій областях.

Низка галузей харчової промисловості, що переробляють зерно, є складовими частинами зерно-продуктового підкомплексу АПК. До них належить борошномельно-круп’яна, хлібопекарська, макаронна, кондитерська, виробництво харчових концентратів, а також технічна переробка зерна на спирт, крохмаль, солод тощо. Розміщуються ці галузі як у районах споживання готової продукції (хлібопекарська, макаронна, кондитерська, борошномельно-круп’яна, крохмале- патокова, спиртова) – переважно в Степових і Лісостепових районах України. Крохмале-патокова промисловість, крім зерна (кукурудза, пшениця, рис), використовує також картоплю. Через це, орієнтуючись на сировину, її підприємства розміщуються і в районах Полісся.

Проблеми і перспективи розвитку АПК.

За останні роки у сільськогосподарському виробництві України значно загострилися кризові явища: значно знизилися обсяги валової продукції, погіршилося використання природних ресурсів, знизилася родючість ґрунтів, поглибився дисбаланс між галузями рослинництва і тваринництва. Зменшення поголів’я худоби досягло критичної межі при значному зниженні його продуктивності.

Небезпечною тенденцією є висока спрацьованість машинно- технологічного парку, а відсутність фінансових коштів для здійснення ремонтно-відновлюваних робіт лише погіршує його стан. Для досягнення рівня технологічних потреб не вистачає десятків тисяч різних технічних засобів. Поряд з цим, різко погіршилося забезпечення галузей АПК висококваліфікованими кадрами.

Здійснення аграрної реформи в Україні повинно спрямуватись на створення економічно ефективного агропромислового виробництва, поглиблення ступеня переробки та поліпшення зберігання сільсько-господарської продукції. З цією метою в програмних документах щодо проведення аграрної реформи передбачається:

• формування ринку землі та нерухомості, запровадження системи іпотечного кредитування сільськогосподарських товаровиробників;
• фінансування організаційних заходів щодо здійснення аграрної реформи на регіональному рівні, післяприватизаційна підтримка розвитку реформованих господарств, створення спеціалізованої консалтингової інфраструктури щодо інформаційного забезпечення;
• розвиток мережі інфраструктури сервісного обслуговування, заготівель, оптової торгівлі;
• формування ринків матеріальних ресурсів і капіталу;
• ефективне використання наявного земельного фонду;
• реформування соціальної сфери села та розбудови її інфраструктури.

У найближчій перспективі будуть здійснені ефективні заходи що-до охорони земель, запровадження ґрунтозахисних систем землеробства.

Радикальне вирішення проблеми забезпечення населення України основними видами продовольства потребує значного збільшення обсягів їх виробництва на основі фінансової підтримки вітчизняного товаровиробника, широкомасштабного впровадження енерго- та ресурсозберігальних технологій, докорінної модернізації засобів механізації.