6.2. Паливно-енергетичний комплекс, його роль, місце і структура.

Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) – це сукупність галузей промислового виробництва, які здійснюють видобуток палива, виробництво електроенергії, їх транспортування та використання. До складу паливно-енергетичного комплексу входять галузі паливної промисловості (вугільна, нафтова, газова, торф’яна, сланцева) та електроенергетика, що включає теплові, гідро- та атомні електростанції, а також трубопровідний транспорт і лінії електропередач. ПЕК – це також трубопровідний транспорт і лінії електропередач. ПЕК – це велика міжгалузева територіальна система, складова частина єдиного господарського комплексу країни; це базовий комплекс важкої індустрії. Кінцева мета його функціонування – надійне забезпечення потреб населення та всього господарського комплексу в паливі та електроенергії.

Виходячи з цього, стає очевидно, що прискорений соціально-економічний розвиток країни нерозривно пов’язаний з рівнем розвитку всіх галузей паливно-енергетичного комплексу, вдосконалення енергетичного балансу з обов’язковим урахуванням досягнень науково-технічного прогресу. Всебічна інтенсифікація виробництва ставить перед паливно-енергетичним комплексом нові завдання, збільшує його роль у прискоренні темпів економічного зростання, у підвищенні продуктивності праці завдяки значному зростанню її енерго- та електроозброєності.

При цьому розвиток паливно-енергетичного комплексу необхідно підпорядкувати завданню стійкого забезпечення потреб України в усіх видах палива і енергії при планомірному проведенні в усіх галузях і сферах народного господарства цілеспрямованої енергозберігальної політики.

Енергетичний баланс і еволюція його структури характеризують не лише певний рівень використання тих чи інших енергоносіїв, а й науково-технічні, соціальні, організаційні та виробничі зрушення в промисловості, сільському господарстві, на транспорті, в побутовому обслуговуванні населення.

Найбільш енергоємними сферами є промисловість і транспорт. Промисловість споживає понад 60% усіх паливно-енергетичних ресурсів. На її частку припадає 80% можливої економії, яка може бути досягнута шляхом реалізації певних заходів, включаючи модернізацію виробництва і зміни в рівні споживання енергії.

В основних положеннях Програми стратегічного розвитку держави передбачається здійснити докорінне вдосконалення структури енергоспоживання за рахунок економії палива і енергії в усіх сферах народного господарства; перебудови структури економіки; заміни рідкого і газоподібного палива вугіллям; збільшення видів енергії, які виробляються на базі ядерної енергетики і використання вугілля; розширене використання вторинних та нетрадиційних відновлювальних джерел енергії.

Паливно-енергетичний баланс та його структура (ПЕБ) складається з прибуткової і витратної частин. У прибутковій частині балансу зафіксовані такі показники, як видобуток природного палива – вугілля, газу, нафти, торфу, дров (природні ресурси) і виробництво природних енергетичних ресурсів: електро- і теплоенергії на теплових (ТЕС) іатомних електростанціях (АЕС).

Крім того, до цієї частини балансу відносять нетрадиційні природні енергетичні ресурси (енергію вітру, сонця,геотермальну, низько-потенціальне тепло та ін.), а також відбір газу з підземних. сховищ газу, імпорт енергоресурсів та залишок ресурсів на початок року.

У структурі виробництва (видобутку) палива в Україні переважає вугілля. Питома вага вугілля становить майже 60%, тоді як нафти – близько 7%, природного газу – 25%. Разом з тим у споживанні паливно-енергетичних ресурсів домінуюча роль належить природному газу. Питома вага природного газу в загальному споживанні котельно-пічного палива становить близько 54%, тоді як вугілля – лише 24%, паливного мазуту – 6%.

Таким чином, якщо в структурі виробництва власних енергетичних ресурсів переважає вугілля, то в структурі споживання провідна роль належить природному газу.

Для підвищення надійності паливо- і енергозабезпеченості народного господарства України (зважаючи на значні поставки нафти і газу в Україну) доцільно і необхідно розширити кількість джерел постачання нафти і газу з тим, щоб залежність від постачання по кожному паливному ресурсу з одного джерела не перевищувала 30% (з урахуванням загальних обсягів постачання).

Виробництво електро- і теплоенергії повинно збільшуватися за рахунок використання твердого палива (вугілля), що вимагає будівництва і розширення мережі електростанцій поряд з реалізацією заходів щодо охорони навколишнього середовища. Крім того, потрібно збільшувати потужність атомних електростанцій.

В умовах значних ускладнень у забезпеченні потреб народного господарства України в паливно-енергетичних ресурсах особливо актуальним є використання в усе більших обсягах нетрадиційних відновлювальних джерел енергії (вітру, сонця, тепла землі та інших видів).

Вугільна промисловість України.

Запаси вугілля на території України зосереджені в основному в трьох басейнах: Донецькому, Львівсько-Волинському та Дніпровському. У загальних запасах вугілля в Україні (117,1 млрд т) найвища питома вага належить Донецькому басейну – 87,0%, Львівсько-Волинському та Дніпровському – відповідно 2,0 (2,3 млрд т) та 3,5% (4,1 млрд т).

Крім того, запаси вугілля є на території Харківської і Полтавської областей – 8,7 млрд т та Закарпатської вугленосної площі – 0,2 млрд т. Із загальних запасів 42,5 млрд т віднесено до прогнозних ресурсів.

Запаси вугілля в Україні цілком достатні для задоволення власних потреб і забезпечення експортних поставок. Однак складні гірничо-геологічні та технологічні умови розробки вугільних родовищ України, в першу чергу, Донбасу, суттєво впливають на економічну ефективність виробництва у вугільній промисловості.

Із загального обсягу постачання вугілля на територію України до 95% припадає на донецьке вугілля, з якого близько 30% становить коксівне. Львівсько-Волинське вугілля і буре вугілля Дніпровського басейну використовується, головним чином, як енергетичне паливо на електростанціях та в комунальному секторі економіки.

Нафтова і нафтопереробна промисловість України.

На території України вперше видобуток нафти розпочато в Передкарпатті на початку XVII ст. Як галузь промислового виробництва нафтова промисловість розвивалась на базі Бориславського нафтового родовища в кінці XIX – на початку XX ст. із застосуванням глибокого буріння свердловин.

У результаті значного розширення обсягів геологорозвіду-вальних робіт на нафту й газ було відкрито нові родовища в Передкарпатті – Долинське і Північно-Долинське, Бітків-Бабчинське, Орів-Уличнянське та ін.

У результаті зосередження геологорозвідувальних робіт на нафту і газ у східних районах України було відкрито майже 150 нафтових родовищ у Полтавській, Сумській та Чернігівській областях, які за видобувними запасами нафти значно перевищували родовища Передкарпаття. До найбільших належить Гнідинцівське, Леляківське, Глинсько-Розбишівське, Рибальське, Качанівське, Новогригорівське та ін. Розробка цих родовищ стала основною базою для розвитку нафтовидобувної промисловості республіки.

Основний видобуток нафти припадає на Східний нафтогазоносний регіон. Його питома вага у загальному видобутку нафти в країні досягає близько 80%.

Тенденція до скорочення видобутку нафти в Україні пояснюється не лише вичерпністю її запасів, а й тим, що більш ніж 90% механізованих свердловин мають насоси, які можуть працювати на глибині до 2000–2500 м, в той час як середня глибина основних покладів нафти становить 3000–4000м.

У нафтовидобувній промисловості країни необхідно різко збільшити обсяги експлуатаційного буріння на діючих родовищах, значно прискорити освоєння нових родовищ, які передбачається відкрити в процесі геологорозвідувальних робіт, ущільнити мережу свердловин, а також впровадити комплекс методів щодо поліпшення стану заводнення та нових методів нафтовіддачі.

В Україні розмішені і функціонують шість основних нафтопереробних заводів (НПЗ) – Кременчуцький, Лисичанський, Херсонський, Одеський, Дрогобицький, Надвірнянський. Відносно новими і надпотужними заводами є Кременчуцький та Лисичанський, потужністю 16 і 18,6 млн т за рік.

Глибина переробки нафти в країні залишилась досить низькою – до 60%. У Західній Європі вона досягла узагальнено 80%, а у США – понад 90%. Зазначені дані по Україні свідчать про те, що значна частка обсягу вироблених нафтопродуктів припадає на паливний мазут. Сумарна потужність вторинних процесів (по всіх НПЗ) становить приблизно 35% потужності первинних процесів (близько 12% з 35% – поглиблення переробки нафти, 23% – облагородження нафтопродуктів), що, звичайно, недостатньо, виходячи з сучасного світового рівня розвитку нафтопереробки.

Низький технічний рівень виробництва нафтопереробної промисловості України, недосконалість технологічних схем НПЗ, випуск неякісних нафтопродуктів викликає інтенсивне забруднення навколишнього середовища. Основними забрудниками від нафто-переробних заводів є сірчані сполуки, окисли вуглецю, сірки азоту, сажа тощо.

Найважливішим завданням розвитку нафтопереробної промисловості є забезпечення істотного зростання технічного рівня виробництва. Насамперед, слід підвищити глибину переробки нафти до рівня країн, що мають розвинуту нафтопереробку, тобто до 80%. Поглиблення переробки нафти для України має зараз першорядне значення, бо дозволяє значно економити нафту (до 30%), не зменшуючи виробництва світлих нафтопродуктів, в першу чергу, найбільш споживаних – автомобільного бензину, дизельного палива, авіаційного гасу.

Газова промисловість України.

У межах України нині виділяється дев’ять нафтогазоносних областей, розміщення яких дозволяє об’єднати їх у три нафтогазоносні регіони: Східний – Дніпропетровсько-Донецька газонафтоносна область; Західний –Передкарпатська, Складчаті Карпати, Закарпатська і Волино- Подільська та Південний.

При цьому Східний регіон охоплює Сумську, Полтавську, Харківську, Дніпропетровську, Донецьку, Луганську і Чернігівську області; Західний – Волинську, Львівську, Івано-Франківську, Чернівецьку і Закарпатську області; Південний – Запорізьку і Херсонську області, а також Автономну Республіку Крим.

Запаси газу категорій А +В + С1 + С2 зосереджені переважно у Східному нафтогазоносному регіоні і сягають майже 82% від загальних запасів цих категорій в цілому по Україні. Відповідно на цей регіон припадає і найбільша питома вага видобутку газу в державі. (88%).

Забезпеченість споживання газу за рахунок власного видобутку в останні роки становить 21–22%. До того ж спостерігається тенденція до зростання цього показника. Це пов’язано, в першу чергу, з тим, що темпи скорочення потреб у природному газі дещо випереджають темпи спаду його виробництва. Частка газу, якого не вистачає Україні (а це становить майже 80%), імпортується з Росії та Туркменистану.

Для вирішення сезонної нерівномірності газоспоживання особливе значення мають підземні газосховища (ПГС). В Україні зараз експлуатується 13 газосховищ з проектним обсягом 62,4 млрд м3. Використовуються ці сховища для підвищення надійності забезпе-чення газом споживачів в екстремальних ситуаціях.

Функціонуюча сьогодні система газопроводів України забезпечує поставку газу всім споживачам та на експорт. Загальна протяжність газопроводів у межах України досягла майже 35 тис. км. До основних магістральних газопроводів слід віднести такі: Уренгой-Помари – Ужгород; Острогожськ – Шебелинка; Шебелинка – Дніпропетровськ; Кривий Ріг – Ізмаїл; Шебелинка – Полтава – Київ; Дашава – Київ; “Союз” та низка ін. Пропускна здатність усіх газопроводів, що входять на територію України з Росії, становить понад 2000 млрд м3 газу. Через територію України здійснюється транзит газу на експорт з Росії у Європу (в середньому понад 100 млрд м3 за рік).

Перспективи розвитку газової промисловості України пов’язані з розширенням геолого-пошукових робіт, збільшенням обсягів пошукового буріння та прискоренням промислового освоєння відкритих родовищ.

Електроенергетика в господарському комплексі України є провідною галуззю промисловості, а використання її продукції – електричної енергії – забезпечує підвищення технічної озброєності і зростання продуктивності праці.

Район розміщення теплової електростанції і її потужність повинні визначатися з урахуванням розвитку електроспоживання, наявності паливних ресурсів та відомостей щодо гідрології районів.

Нині в Україні експлуатується три типи генеруючих потужностей: теплові (паротурбінні та дизельні), гідравлічні (гідроелектростанції, гідроакумулювальні станції) та атомні.

Значно змінилась і структура споживання: особливо зменшилась частка споживання галузями промисловості та будівельним комплексом. Практично не змінилась у структурі споживання частка транспорту. У зв’язку з низькою якістю спожитого палива значно зросли витрати електроенергії на власні потреби електростанцій та технологічні втрати електроенергії в електромережах. У загальному обсязі споживання електроенергії зросла частка комунально-побутового сектору економіки.

Основними районами концентрації великих конденсаторних електростанцій (КЕС або ДРЕС) є: на сході України – Дніпропетровська, Запорізька, Донецька, Харківська та Луганська області; на Заході – Львівська та Івано-Франківська області; в центрі – Вінницька та Київська області.

Великі теплоелектроцентралі (ТЕЦ) розміщені в найбільших містах країни: Києві, Одесі, Харкові та ін. П’ять атомних станцій розміщено в Запорізькій, Київській, Миколаївській, Хмельницькій, Рівненській областях. Основні гідроелектростанції знаходяться на Дніпрі (Київська ГЕС і ГАЕС) – в Київській області, Канівська ГЕС – в Черкаській, Кременчуцька – в Полтавській, Дніпродзержинська – в Дніпропетровській, Каховська – в Херсонській області та Дніпрогес – в Запорізькій області. Будується Дністровська ГЕС та ГАЕС у Львівській області.

Основну електроенергетичну базу України становлять тепло-електростанції (Запорізька, Вуглегірська, Зміївська, Трипільська, Придніпровська, Ладижинська, Бурштинська, Київська ТЕЦ-5 та ТЕЦ-6), атомні електростанції (Запорізька, Південно-Українська, Рівненська, Хмельницька, Чорнобильська) та гідроелектростанції (найбільші шість станцій Дніпровського каскаду).

Нетрадиційні та поновлювані джерела енергії. Одним з перспективних шляхів вирішення проблеми виходу з енергетичної кризи є залучення до паливно-енергетичного балансу України нетрадиційних поновлюваних джерел енергії (сонця, вітру та ін.).

Оцінка потенційних можливостей використання цих видів енергії на території України свідчить, що їх запаси досить значні. Широке впровадження і використання енергії нетрадиційних джерел може дати до 1800 млрд кВт-год електроенергії на рік. Використання нетрадиційних джерел енергії дає змогу поліпшити екологічну обстановку в регіонах, замінити і зекономити дефіцитне паливо, вирішити певні соціально-економічні проблеми сільської місцевості, які не мають централізованого енергопостачання тощо. Географічне положення України дозволяє розвивати усі напрями нетрадиційної енергетики, і особливо використання енергії вітру, сонця, геотермальної, біомаси.