1.5. Принципи і фактори розвитку та розміщення продуктивних сил економіки районів

На основі пізнання закономірностей розробляються принципи розміщення продуктивних сил – правила діяльності та управління економікою, економічна політика держави в реалізації законів розміщення. Це означає, що принципами слід керуватись при розміщенні виробництва.

Одним з головних є принцип раціонального розміщення виробництва.Суть цього принципу полягає у тому, щоб під час розміщення об’єктів досягалась висока ефективність народного господарства. Раціональне розміщення виробництва передбачає:

наближення матеріальних, паливно-енергомістких, водомістких галузей до джерел сировини, палива, енергії і води;
наближення трудомістких галузей до районів і центрів
зосередження трудових ресурсів;
наближення масового виробництва малотранспортабельної продукції до місць її споживання;
ліквідація (уникнення) зустрічних перевезень однотипної сировини, палива, готової продукції із одного регіону в інший;
обмеження надмірної концентрації промисловості у великих містах, переважне розміщення нових промислових об’єктів у малих і середніх містах;
охорона природи і науково обгрунтоване природокористування, забезпечення здорових гігієнічних умов життя та праці населення.

З принципом раціональності тісно пов’язаний принцип комплексного розміщення виробництва , що випливає з однойменної закономірності. Згідно з цим принципом розміщення об’єктів передбачає:

комплексне використання природних ресурсів та всіх виробничих відходів;
раціональне використання трудових ресурсів усіх вікових груп чоловічої і жіночої статі;
встановлення ефективних виробничих зв’язків між підприємствами та стадіями енерговиробничих циклів;
створення єдиної виробничої інфраструктури з метою обслуговування локальних міських та кущових комплексів.

Одним з важливих є принцип збалансованості і пропорційності розміщення виробництва . Він передбачає дотримання збалансованості між виробничими потужностями, обсягом виробництва, з одного боку, і наявністю сировинних паливно-енергетичних, трудових, сільськогосподарських ресурсів регіону, з іншого. Дотримання пропорційності між галузями спеціалізації, допоміжними та обслуговуючими, між видобувною і обробною ланками виробництва, між виробництвом засобів виробництва (група “А”) і виробництвом предметів споживання (група “Б”), а також між виробничою та невиробничою сферами.

Розміщення виробництва на території країни обов’язково повинно враховувати принцип внутрідержавного та міжнародного територіального поділу праці , спеціалізацію господарства внутрі-державних регіонів і країн у цілому та спеціалізацію і економічні зв’язки між державами. На основі цього принципу країна повинна розвивати ті галузі і виробництва, для яких складаються найкращі умови, а їх продукція користується постійним попитом на міжнародному ринку. Розглядаючи принципи розміщення продуктивних сил у ринкових умовах, науковці звертають увагу на необхідність дотримання принципу обмеженого централізму, варіантності і етапності (В.А. Поповкін, 1993).

Принцип обмеженого централізму передбачає органічне поєднання інтересів країни та її економічних регіонів. При цьому передбачається створювати всі умови до розвитку продуктивних сил у регіоні з метою підвищення рівня соціально-економічного розвитку. Однак розвиток кожного регіону не повинен вступати у суперечність з державною регіональною політикою. Вона розробляється за певними регіональними варіантами з урахуванням обмежень на різні ресурси, можливостей взаємозамінності останніх тощо.

Наукове обґрунтування і реалізація на практиці принципів розміщення продуктивних сил покладені в основу регіональної політики держави, що передбачає управління соціально-економічним розвитком регіонів.

Фактори розміщення продуктивних сил та їх економічна оцінка.

Вивчення і пізнання об’єктивних закономірностей територіальної організації продуктивних сил можливе лише за умови аналізу множини факторів, що впливають на розвиток і розміщення різних галузей народного господарства. Оцінка факторів розміщення складає основний зміст науки про територіальну організацію виробництва, бо лише при уважному вивченні всіх факторів можна робити висновки про ефективність розміщення.

Факторами розміщення продуктивних сил називають усю сукупність аргументів (причин), що зумовлюють вибір місця для окремих підприємств, їх груп і галузей. При зміні складу факторів повинні змінитися і місця розміщення об’єктів. Кожен район характеризується набором певних факторів, що визначають придатність його території для розміщення конкретних об’єктів.

Розрізнять такі групи факторів:

природні – кількісні запаси і якісний склад природних ресурсів, умови їх експлуатації і використання, кліматичні, гідрогеологічні, географічні умови та ін.;
екологічні – природоохоронні і конструктивні заходи з метою бережливого використання природних ресурсів і забезпечення сприятливих екологічних умов для життя і діяльності населення;
технічні – досягнутий і можливий рівень техніки і технології;
соціально-демографічні – забезпеченість виробництва трудовими ресурсами, стан виробничої і соціальної інфраструктури;
економічні – вартість капіталовкладень, строки будівництва, ефективність виробництва, призначення і якість продукції, виробничі зв’язки, економіко-географічне і транспортне положення та ін.

Орієнтовна оцінка кожного з факторів дається на основі глибокого вивчення особливостей економіки кожної галузі зокрема.

Оцінюючи фактори розміщення, аналізується структура затрат на виробництво, співвідношення матеріальних та інших затрат, трудомісткість і фондомісткість у різних галузях. Безпосередній вплив на вибір варіантів розміщення виробництва має співвідношення основних техніко-економічних показників виробництва – його трудо-, матеріало- і капіталомісткості, енерго- та ресурсомісткості з обов’язковим врахуванням споживчого фактора.

Найважливіші фактори кожної групи.

Сировинний фактор. Відомо, що затрати на сировину і матеріали в багатьох галузях промисловості складають більше половини усіх затрат. Такі виробництва і галузі називають матеріаломісткими. Ступінь матеріаломісткості визначається відношенням суми затрат на сировину до обсягу промислової продукції (в грошових або натуральних показниках). Однак це вимагає детальної інформації і певних розрахунків. Тому простіше буде співставити натуральні величини: вагу вихідної сировини, потрібної для виробництва однієї тони готової продукції, і вагу готової продукції. Якщо відношення сировини до готової продукції дещо перевищує одиницю, то виробництво буде нематеріаломістким; якщо ж на виробництво одиниці продукції потрібно сировини в декілька разів більше, то воно відноситься до матеріаломістких. На практиці виділяють галузі низької, середньої і високої матеріаломісткості.

Враховуючи матеріаломісткість, розміщують підприємства поблизу джерел сировини, на певній відстані від них або ж далеко від сировинних баз. Так, деякі галузі виробництва (гірничодобувна промисловість, калійна, лісопильна, цукрова), переважно, розміщуються поблизу сировинних баз. Характерним прикладом може бути кольорова металургія (початкові стадії виробничого циклу), де обов’язково суміщені стадії виробництва і збагачення руди. Руди кольорових металів, як правило, полікомпонентні, тому їх переробка передбачає складні технологічні цикли та одержання різних металічних сполук. Оскільки вміст основного компоненту в рудах мінімальний (0,5–5%), вони потребують обов’язкового збагачення в місцях видобутку. У багатьох галузях, наприклад, у чорній металургії повного циклу, питомі витрати сировини (включаючи основні матеріали) складають не менше 2,5 т, в цукровій промисловості – 5–7 т, у гідролізній промисловості – 5,3–7,7, при виплавці міді із концентратів – 7,5 т.

Отже, високоматеріаломісткі галузі мають чітко виражену сировинну орієнтацію. Це такі галузі: кольорова металургія (крім виробництва легких металів), чорна металургія з повним технологічним циклом (частково), важке машинобудування, деякі галузі хімії (виробництво соди, калійних добрив, важкий органічний синтез), промисловість будівельних матеріалів (цементна, гіпсова, цегельна), легка і харчова промисловість (первинна переробка сільськогосподарської сировини, виробництво цукру, олії і т.д.).

Характерно, що матеріаломісткі галузі відрізняються високою концентрацією виробництва, бо розміщуються вони, як правило, в районах видобутку сировини, виплавки металів, заготовки лісу чи сільськогосподарської сировини. Прикладом можуть бути металургія та машинобудування Донбасу і Придніпров’я, цукрова промисловість лісостепових областей України, целюлозно-паперова промисловість Західного Уралу та ін. Однак поряд з матеріаломісткими виробництвами є й такі, для яких роль сировини не має великого значення при їх розміщенні. Сюди відносяться галузі точного машинобудування і приладобудування, виробництво засобів електроніки, оптико-механічних приладів тощо. Вартість сировини в цих галузях набагато менша вартості готової продукції, тому домінуючим фактором при їх розміщенні виступає наявність трудових ресурсів.

Паливно-енергетичний фактор. Типовими ознаками енергомісткості галузей є частка паливно-енергетичних затрат у собі-вартості готової продукції і питомі витрати палива й енергії на її виробництво. У технологічних процесах різних галузей може переважати споживання електроенергії (електромісткі виробництва), палива (паливомісткі), тепла (тепломісткі виробництва).

Виходячи з того, які питомі витрати палива й енергії характерні для різних виробництв, розрізняють три групи галузей:

1. Високоенергомісткі, де частка паливно-енергетичних затрат складає 30–45% (вони значно пере-важаютьзатрати на сировину і матеріали);

2. Середньо- або малоенергомісткі, в яких частка паливно- енергетичних затрат складає лише 15–20% (тобто менше у порівнянні із затратами на сировину і матеріали);

3. Неенергомісткі, де паливно-енергетичні затрати складають менше 6% (тобто в багато разів менші від затрат на сировину і матеріали).

До електромістких виробництв відносяться: виплавка легких металів (алюміній, титан, магній), електролітична виплавка міді, нікелю, феросплавів, виробництво синтетичного каучуку, віскозного шовку. Високоелектромісткі галузі орієнтуються на райони масового виробництва електроенергії, вони розміщуються біля гідроелектростанцій або в центрах з потужною тепловою енергетикою. Так, наприклад, виробництво титану, магнію, алюмінію в Україні зосереджено у Придніпров’ї (Запоріжжя) – одному з найпотужніших енергетичних районів. На виробництво однієї тонниалюмінію потрібно затратити 16 тис. кВт-год, магнію – 20 тис. кВт-год, а на виробництво титану – 60 тис. кВт-год електроенергії.

До тепломістких належать такі виробництва, що в процесі виготовлення готової продукції споживають стільки сировини: на одну тонну глинозему необхідно витратити три тонни умовного палива, на одну тонну віскозного шовку – 1,5 тони, а для виплавки тонни нікелю витрачається 50 тонн умовного палива. Багато теплоносіїв споживається у хлібопекарнях, у содовому виробництві, під час виробництва синтетичного каучуку, целюлози, цементу, скла та в інших виробництвах. Всі види паливомістких виробництв розміщуються, звичайно, поблизу паливних баз або на шляхах перевезення палива. Особливо це характерно для розміщення теплових електростанцій (ТЕС). Так, головними районами теплової енергетики в Україні є Донбас і Придніпров’я. Саме тут працюють найбільші ТЕС потужністю в 3 млн кВт. Для такої станції потреба в умовному паливі складає не менше 6,5 млн тонн на рік.

Водний фактор. Під час виробництва промислової і сільськогосподарської продукції споживається велика кількість прісної води. Саме тому вплив водного фактора на розміщення виробництва має велике значення. У промисловому виробництві найбільш водомісткими є галузі хімії органічного синтезу, чорної металургії, а також очистка первинної текстильної сировини. Наприклад, під час виробництва тонни синтетичного каучуку необхідно витратити 220 куб. м води, целюлози – 200 куб. м, а віскозного шовку – до 500 куб. м.

Найводомісткішим видом виробництва є вирощування сільськогосподарських культур на зрошувальних землях. Так, на виробництво 1 т рису потрібно 8 тис. м3 води, бавовнику – 5 тис. куб. м і т. д. Водоспоживання у сільському господарстві залежить у значній мірі від зрошення. В Україні зрошувальні системи побудовані переважно в зоні недостатнього зволоження (південні райони). Основна маса води надходить з Дніпра і його приток. Однак водні ресурси нашої держави обмежені і тому Україна відстає від більшості країн СНД за показником водоспоживання.

Нерівномірність у розподілі водних ресурсів на території України вимушує вдаватись до перекидання вод із одного річкового басейну в інший, з тим щоб забезпечити дефіцитні райони. З цією метою були побудовані канали: Дніпро – Кривий Ріг, Дніпро – Донбас, Північно-Кримський. Діючими каналами перерозподіляється велика кількість води як для потреб промисловості, так і для сільського господарства. Все більше води потребує комунальне господарство.

У розрахунку на одного жителя в Україні витрачається щорічно до 87 куб. м води.

Велика роль належить водосховищам, що споруджуються головним чином у басейнах Дніпра, Дністра, Південного Бугу, Сіверського Дінця та на малих річках. Регулювання річного стоку за допомогою водосховищ забезпечує потреби енергетики і водопостачання галузей промисловості, сільського господарства, населення міст та селищ міського типу.

Фактор робочої сили (трудовий). Вплив цього фактора на розміщення виробництва визначається кількістю затраченої праці на виробництво одиниці продукції, числом робітників, потрібних на певну кількість продукції; кількістю продукції в розрахунку на одного робітника. Індикатором трудомісткості є також показник частки заробітної плати у собівартості виробленої продукції.

За ступенем трудомісткості виробництва всі галузі поділяють на три основні групи:

1. Високотрудомісткі з великими затратами праці (в людино-годинах) на одиницю продукції за відносно малої ваги кількості випущеної продукції в розрахунку на одного робітника;

2. Середньої трудомісткості з меншими, ніж у першій групі, затратами праці на одиницю продукції за відносно великої ваги кількості випущеної продукції в розрахунку на одного робітника;

3. Нетрудомісткі з мінімальними затратами праці на одиницю продукції при найбільшій за вагою кількості випущеної продукції в розрахунку на одного робітника.

Якщо виходити із затрат праці на одиницю випущеної продукції і частки заробітної плати у її собівартості, то найбільш трудомісткими галузями, що орієнтуються на місця зосередження робочої сили виявляться такі: машинобудування (за винятком металомістких виробництв), легка промисловість (крім первинної обробки сільськогосподарської сировини), а також низка хімічних виробництв (виробництво гумовотехнічних виробів, пластичних мас, хімічних волокон та ін.). У сучасному промисловому виробництві найвищу трудомісткість мають галузі електроніки (виробництво ЕОМ, телевізорів, радіоприймачів, побутової електроніки); приладобудування, оптико-механічне виробництво, автомобілебудування; верстатобудування, швейна, текстильна, взуттєва галузі. Ці галузі розміщуються у містах з вільними трудовими ресурсами. З метою раціонального використання трудових ресурсів жіночої статі в районах зосередження підприємств важкої промисловості розміщуються підприємства легкої, харчової галузей (текстильні комбінати, взуттєві та кондитерські фабрики).

Необхідно відмітити, що деякі виробництва можуть успішно розвиватись лише за умови наявності висококваліфікованих робітників і великих вкладень у науково-дослідну базу. Такі виробництва залежать від факторанаукомісткості і розміщуються переважно в центрах науки та освіти. Такими центрами є великі міста, а також міста-супутники, куди можуть бути винесені наукомісткі виробництва разом з науковою базою. В Україні основна кількість наукомістких виробництв розміщена у великих містах – Києві, Харкові, Дніпропетровську, Одесі, Львові. У розвинених країнах світу створені великі фірми міжнародного значення, що мають у своєму складі потужні науково-дослідні установи. Вони виступають спеціалізованими цент рами наукомісткої продукції.

Споживчий фактор при територіальній диференціації природних ресурсів і населення діє в напрямку, протилежному сировинному та паливно-енергетичному факторам. До районів і центрів споживання тяжіють переважно ті галузі, що зайняті обслуговуванням населення (виробництво товарів народного споживання) або ж виробляютьмалотранспортабельну продукцію (у порівнянні з вихідною сировиною і паливом).

Так, у місцях споживання виробляється переважна частина хлібобулочних і кондитерських виробів, молочної продукції та інших видів, які не можуть бути перевезені на велику відстань через власні споживчі властивості. До місць споживання тяжіє завжди виробництво залізобетонних виробів та цілої низки будівельних матеріалів. Низка виробництв концентрується, як правило, у великих центрах (швейні, взуттєві, меблеві фабрики, м’ясокомбінати) оскільки сировина, яку вони споживають, без особливих і великих транспортних затрат може бути завезена з інших районів. До цієї групи відноситься також більшість галузей сільськогосподарського машинобудування, виробництво фосфорних, азотних добрив (на базі переробки природного газу). У великих містах розміщуються теплоелектроцентралі (ТЕЦ), вони забезпечують подачу тепла для потреб промисловості і комунального господарства.

Транспортний фактор – один з найвпливовіших при розміщенні виробництва. Залежно від величини транспортних витрат розміщення виробництва тяжіє до сировини або ж до споживачів. Визначаючи інтенсивність його впливу, необхідно враховувати, перш за все, витрати сировини і палива на одиницю виробленої продукції. Якщо вони перевищують вагу готових виробів, то підприємства вигідно розміщувати поблизу сировини палива, бо це призводить до скорочення транспортних витрат. І навпаки, в тих випадках, коли витрати сировини і палива менші за вагу готової продукції, підприємства можуть бути розміщені на значній відстані від сировинних баз (наприклад, виробництво суперфосфату, макаронних виробів, печива). Нарешті, якщо на виробництво готового продукту витрачається стільки сировини скільки становить його вага, то тоді підприємства розміщуються, виходячи з економічної доцільності (або в районах залягання сировини та поблизу них, чи в районах споживання готової продукції або ж в місцях концентрації робочої сили).

Враховуючи транспортний фактор, зокрема, порівняльну собівартість перевезення сировини, палива, готової продукції, А.Ю. Пробст виділив три групи галузей:

галузі, що тяжіють до джерел сировини і палива у зв’язку із значним перевищенням собівартості перевезення сировини і палива у порівнянні з собівартістю перевезення готової продукції;
галузі, в яких перевезення сировини і палива дешевше, ніж перевезення готової продукції, і які внаслідок цього орієнтовані на райони і центри споживання;
галузі, що мало реагують на транспортний фактор і розміщуються незалежно від собівартості перевезення сировини, палива і готової продукції.

Вплив транспортного фактора на розміщення виробництва визначається шляхом сумування виробничих і транспортних витрат та встановлення частки останніх у загальних затратах. Якщо, наприклад, частка транспортних витрат у сумарних виробничих і транспортних затратах на одиницю продукції за певний період (за рік) зменшилася, то це свідчить про зниження впливу транспортного фактора.

З метою ліквідації нераціональних перевезень продукції проводиться районування виробництва і споживання найважливіших її видів. Районування виробництва сприяє раціональній територіальній організації промисловості і сільського господарства, а районування споживання визначає найоптимальніші зони збуту виробленої продукції.

Фактор науково-технічного прогресу впливає на розміщення підприємств і галузей в результаті наукових винаходів та змін у технології промислового і сільськогосподарського виробництва. Так, наприклад, завдяки застосуванню в чорній металургії для виплавки металів мінерального палива, що замінило деревне вугілля, Донбас з його кам’яним вугіллям став основним металургійним районом Російської імперії в кінці XIX століття, а Урал, де використовувалось деревне вугілля, поступився йому першістю. Після запровадження у чорній металургії новітніх технологій найвигідніше розміщувати підприємства в районах з достатньою кількістю палива й руди. Однак руду в збагаченому виді також можна завозити з інших районів, якщо є велика потреба у металургійному виробництві.

Досить сильний вплив на розміщення виробництва мають хімічні технології. Відомо, що після освоєння нового способу виробництва синтетичного каучуку сировиною для його виробництва певний час був спирт, одержаний з картоплі. Саме тому заводи синтетичного каучуку були розміщені в районах виробництва дешевого картопляного спирту (центральні області Росії).

Однак після того як спирт почали масово виробляти з нафтопродуктів, нові підприємства перемістились у райони Поволжя, вздовж трас нафтопроводів або ж у місця перерозподілу нафти різним споживачам.

Розвиток науково-технічного прогресу у виробництві супроводжується тенденцією до зниження матеріаломісткості, енергомісткості, трудомісткості продукції. Особливо важливо знижувати матеріаломісткість на підприємствах машинобудування України, оскільки витрати металу у нас ще досить великі і значно перевищують показники розвинених країн світу.

Науково-технічний процес у транспорті також викликає істотні зміни в розміщенні виробництва. Так, завдяки розвитку високовольтних ліній передачі електроенергії (електронний транспорт) послабилась залежність виробництва від енергетичних баз, а прокладання трубопроводів змінило розміщення цілої низки хімічних виробництв. Виникли великі хімічні підприємства в Черкасах і Рівному на базі використання природного газу, що надходить сюди з магістральних газопроводів, нафтохімічні комбінати в Лисичанську і Кременчуку, побудований хімічний комбінат у районі Одеси (м.Южний), що переробляє аміак, який транспортується аміакопроводом з Поволзького району Росії.

У міру розвитку і вдосконалення технології змінюються витрати сировини, палива й енергії на одиницю готової продукції, що у свою чергу посилює територіальні зрушення у виробництві. Однак, створюючи умови для більш вільного розміщення підприємств, науково-технічний прогрес діє і в протилежному напрямі.

У результаті росту масштабів виробництва зростає його залежність від відповідних за розмірами сировинних і паливно-енергетичних баз. Отже, з розвитком техніки деякі галузі промисловості відчувають у процесі свого розвитку посилення впливу певних природних ресурсів. Це змушує підприємства освоювати відносно бідні природні ресурси, вдаватися до їх комплексної переробки, залучати до виробництва все нові природні ресурси, розширювати сировинну і паливно-енергетичну базу.

Фактор ринкової кон’юнктури визначає рух цін, цінних паперів, розмірів виробництва, зайнятості. Кон’юнктура ринку складається на основі співвідношень між наявними на ринку матеріальними цінностями і послугами та потребами в них. Стимулом для розвитку виробництва є зростання попиту на вироблену продукцію, і навпаки, зменшення попиту веде до скорочення виробництва. Якщо зниження попиту на сировину та готові вироби продовжується тривалий період, то це може призвести до значних змін у розміщенні виробництва.

Сприятлива кон’юнктура на ринку для деяких видів сільськогосподарської продукції визначила спеціалізацію аграрного сектору економіки низки країн. Так, Куба стала світовим виробником цукру-сирцю, країни Центральної Америки – продукції тропічного землеробства, Шрі-Ланка – чаю, а Сінгапур – арахісу. У колишньому СРСР виробником бавовнику стали середньоазіатські республіки.

Ринкова кон’юнктура складається під великим впливом науково-технічного прогресу. Застосування нових технологій у виробництві сприяє поліпшенню якості товарів, підвищує їх конкурентну здатність, такі товари користуються широким попитом і реалізуються за підвищеними цінами. У результаті конкурентної боротьби між виробниками перемагають сильніші. Вони розширюють виробничі потужності, будують нові об’єкти, що обов’язково приводить до певних змін у розміщенні та територіальній структурі виробництва.

На жаль, економіка України сьогодні знаходиться у такому стані, що багато її галузей не змогли зайняти належне місце на європейському і світовому ринках і виявились неконкурентоздатними. Для виправлення цього становища необхідно впроваджувати нові технології, знижувати виробничі витрати, підвищувати якість продукції. Цього можна досягти шляхом вдосконалення інвестиційної політики, реконструкції виробництва, структурної перебудови економіки.

Фактор економіко-географічного положення (ЕГП) займає серед інших дещо виняткове місце, оскільки положення кожного об’єкта народного господарства у просторі обумовлене впливом низки причин і закономірностей.

Вважається, що розрив між найбільш і найменш розвиненими районами країни не повинен перевищувати 20–25%.

Аналіз ЕГП означає розгляд промислових відношень досліджуваних об’єктів у порівнянні з положенням усіх інших. До найважливіших відношень належать відношення до джерел природних і трудових ресурсів, ринків збуту продукції, головних економічних центрів і вузлів.

Виходячи з відношення об’єкта до його оточення, розрізняють за масштабністю охоплюваної території макро-,мезо- і мікроположення.

Наприклад, положення Харкова в межах Харківської області є мікроположенням, держави – мезоположенням, у Європі – макроположенням.

За місцем зосередженості об’єкта людської діяльності ЕГП може бути центральним, периферійним, глибинним, ексцентричним, суміжним. За спеціалізацією об’єктів діяльності людини: транспортно-географічним, промислово-географічним, агрогеографічним, соціально-географічним, еколого- географічним і т. д. Транспортно-географічне положення поділяється на підтипи – приморське, вузлове, прикордонне. Соціально-географічне положення може охоплювати відношення об’єктів до соціальних явищ (центрів культури, науки, політики тощо). Промислово-географічне положення характеризує відношення промислового підприємства до джерел сировини (родовищ корисних копалин), ринків праці й збуту продукції. Агрогеографічне положення об’єкта характеризує його відношення до агроресурсів, споживачів продукції, постачальників засобів виробництва тощо.

Екологічний фактор. Починаючи з другої половини XX століття, надзвичайно посилився вплив людини на природу, оскільки різко зросли масштаби промислового і сільськогосподарського виробництва, з’явились нові види транспорту. Це призвело до швидкого зменшення на планеті лісів, родючих земель і до забруднення атмосферного повітря. Особливо небезпечним є збільшення викидів в атмосферу окису вуглецю і двоокису сірки великими електростанціями та хімічними підприємствами, а також фреонів. Не менш небезпечними вважається забруднення довкілля відходами господарської діяльності.

Серед галузей і виробництв, які мають найбільший вплив на забруднення атмосферного повітря України, провідне місце займає енергетична та вугільна промисловість (46% шкідливих речовин від загального обсягу викидів). Питома вага викидів від підприємств металургійної промисловості в загальному обсязі викидів становить 30,7%, хімічної і нафтохімічної – 5%, причому на ці галузі припадає понад 40% всіх викидів вуглеводнів. У цілому, незважаючи на деяке зниження, обсяг викидів в Україні залишається високим, що зумовлює підвищений рівень забруднення атмосфери багатьох промислових регіонів (Кривий Ріг, Маріуполь, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Луганськ, Горлівка, Рубіжне та ін.).

Досить напруженою в Україні є ситуація зі станом водних ресурсів, які на сьогодні стали дефіцитними як для промисловості, так і сільського господарства і все більше виснажуються. До того ж у ріки України щорічно скидається 2,7 млрд куб. м забруднених стоків. Основна їх кількість скидається в ріки Донецького та Придніпровського районів (близько 66%). Значного техногенного впливу нині зазнають підземні водоносні горизонти. У Долинах Сіверського Дінця, річок Західного Донбасу, Кривбасу, Прикарпаття та ін. зафіксовано більш ніж 200 осередків стійкого забруднення експлуатованих водних горизонтів, що призвело до забруднення 6% розвіданих запасів підземних вод, а майже 24% опинились під загрозою виснаження.

Необхідно зазначити, що стан земельних ресурсів та систем землекористування в Україні також викликає занепокоєння. За даними Національної доповіді про стан навколишнього середовища, різке зростання сільгоспугідь та ріллі призвело до скорочення лісів, багаторічних насаджень, третина ріллі зазнала ерозії (площа еродованих угідь становить 33%). Отже, в системі “виробництво –природа” перевага не може бути віддана ні виробництву перед навколишнім середовищем, ні навколишньому середовищу перед виробництвом. Необхідно забезпечити таку взаємодію компонентів системи “виробництво – природа”, при якій високі темпи економічного росту і задоволення потреб населення поєднуються зі збереженням і відновленням якості довкілля.

Однак розширення природо-користування в процесі дальшого розвитку продуктивних сил супроводжується виснаженням природних ресурсів і накопиченням у довкіллі відходів виробництва і споживання, а значить – погіршенням умов життєдіяльності суспільства. Щоб уникнути цього, необхідно проводити низку заходів для раціоналізації природокористування і екологізації господарської, перш за все, виробничої діяльності. Проведення в життя програми екологізації виробництва вимагає не окремих заходів, а комплексу взаємопов’язаних робіт, що здійснюються за спеціальною довгостроковою програмою. Збереження природних комплексів у зонах техногенного впливу – це головне і найскладніше завдання екологізації виробництва, яке безпосередньо пов’язане з розміщенням продуктивних сил.