8.1. Сутність регіональної економіки. Економічні райони.


У сучасному світі суспільне виробництво відбувається з постійним поглибленням територіального поділу праці. При цьому ускладнюється територіальна структура національної економіки, посилюється її регіональна складова, яка викликає формування економічних районів різних рівнів. Процес формування економічних районів є об’єктивним. Він відбувається через формування відповідної певним регіональним передумовам господарювання територіальної організації продуктивних сил і структури виробництва. Таким чином, основою формування економічних районів є суспільний територіальний поділ праці, який формує виробничу спеціалізацію окремих територій, виробничі цикли і розвиток системи внутрішніх та міжрайонних зв’язків. Об’єктивними передумовами формування економічних районів виступають наявні у цьому регіоні:
  • природні ресурси;
  • особливості економіко-географічного положення території
  • система розселення;
  • чисельність населення;
  • територіальна організація виробництва;
  • виробничий потенціал;
  • спеціалізація господарства;
  • рівень господарського освоєння території.

На основі формування, згідно з даними передумовами, територіально-виробничих комплексів з певною спеціалізацією господарства та організаційно-технологічною структурою виробництва (енерго-виробничим циклом) і відбувається розвиток економічних районів. Завданням вчених при цьому є визначення меж об’єктивно існуючих економічних районів.

В економічній та географічній науці існують декілька підходів до визначення поняття економічного району. Для їх усіх прослідковуються спільні ознаки: спеціалізоване господарство, його комплексність, територіальна цілісність, тісні внутрішньорайонні й міжрайонні економічні зв’язки, відносна повнота та замкненість виробничих циклів, особливості економіко-географічного положення. За загальноприйнятим визначенням П.М.Алампієва, економічний район – це географічно цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв’язки і нерозривно зв’язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом праці.

Окрім вказаних передумов, на формування економічних районів впливають фактори трьох основних груп: економічні, природні та історичні. Основними серед них є фактори економічного походження:
  • 1. Головним районоутворювальним фактором у кожній країні є суспільний територіальний поділ праці;
  • 2. Територіальні виробничі комплекси (ТВК) як сукупність однорідних або тісно зв’язаних між собою різних виробництв, розташованих на певній території;
  • 3. Природні умови і ресурси як основа розвитку спеціалізованого господарства району та існування й розвитку інших компонентів продуктивних сил даної території;
  • 4. Особливості економіко-географічного положення території району обумовлюють формування спеціалізації господарства, характер і рівень розвитку економічних зв’язків;
  • 5. Районоутворювальні центри – великі міста – економічні центри з потужним виробничим та інфраструктурним потенціалом. Зона районоформувального впливу великих регіональних центрів охоплює групу адміністративних областей або територіально відокремлений анклав у межах економічного району. В Україні такими центрами є Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів, Вінниця, Сімферополь, Житомир і Чернігів;
  • 6. Форми територіальної організації виробництва – промислові, інфраструктурні (транспортні, рекреаційні) та агропромислові райони, центри, промислові та транспортні вузли, локальні форми територіальної організації господарства регіону;
  • 7. Суспільно-політичний устрій (унітарний або федеративний). В Україні суспільно-політичний устрій держави побудовано на засадах унітарності, але з певними елементами федерації, зокрема, з існуванням внутрішньої автономії для АР Крим.
  • 8. Адміністративно-територіальний поділ країни. У межах економічних, адміністративних і правових механізмів територіального управління й регулювання в полі адміністративно-територіального поділу країни функціонують як самостійні суб’єкти господарювання різних форм власності, так і окремі ланки господарських комплексів територій.

Згідно з науковими уявленнями, економічне районування здійснюється за комплексом певних критеріїв і принципів. До основних з них відносяться такі:
  • економічна цілісність;
  • територіальна єдність;
  • чітко визначене економіко-географічне положення;
  • одномасштабність у межах одного рівня ієрархії;
  • наявність сформованого виробничого комплексу з явно вираженою спеціалізацією;
  • економічне тяжіння до районоформувального центру;
  • непорушність меж адміністративно-територіального устрою.

Враховуючи масштабний ранг України як територіального державного формування, площа котрого є співвідносною з площею більшості європейських країн, але меншою за територію країн субконтинентального рівня (Росії, Канади, США, Індії тощо), науково обґрунтованим є виділення на її теренах за об’єктивними ознаками двох типів економічних районів – галузевих та інтегральних за чотирма ієрархічними рівнями.

Галузеве районування вивчає особливості розміщення і проблеми розвитку окремих складових продуктивних сил та галузей виробництва (природно-ресурсне, агрокліматичне, промислове, агропромислове, демографічне районування). Галузеві економічні, соціально-економічні та інші райони є складовою частиною загальних економічних районів. Галузеве районування посилює наукову обґрунтованість визначення території загальних економічних районів.

Інтегральне економічне районування розглядає всю сукупність продуктивних сил території як регіональний виробничий комплекс, в основі якого знаходяться наявні у цьому регіоні територіально-виробничі комплекси різних рівнів і ступенів сформованості.

Згідно з ієрархією інтегрального районування, виділяються чотири рівні економічних районів: великі (макрорайони), середні (мезорайони), малі (мікрорайони) та низові економічні райони. Великі (інтегральні) економічні райони – це найбільші територіальні формування, які об’єднують декілька адміністративних областей, або адміністративні області з автономною республікою.

є підрайонами великих економічних районів й окреслюються межами адміністративної області або автономної республіки.

Малі райони (мікрорайони) пов’язані з низовим адміністративно-господарським районуванням. Їх територія відповідає території декількох адміністративних районів, окреслених в межах області. Територія малого району може охоплювати велике місто (наприклад, Київ, Одесу, Харків)

Низові адміністративно-господарські райони охоплюють цілком території адміністративних районів. Місто може розглядатися як низовий адміністративно-господарський район. Певна їх кількість може виділятися в межах великих міст.

Завданням економічного районування є створення теоретико- методологічного підґрунтя для цілеспрямованої територіальної організації народного господарства й обґрунтування раціонального розміщення виробництва у регіонах, вдосконалення його спеціалізації та піднесення соціально-економічного розвитку територій і країни в цілому. Основними функціями економічного районування є:
  • створення економічної основи територіального управління господарством регіонів;
  • вдосконалення територіальної структури господарства;
  • формування й реалізація державної регіональної економічної політики;
  • обґрунтування вибору доцільних варіантів розміщення компонентів продуктивних сил;
  • обґрунтування розвитку територіально-виробничих комплек-сів;
  • підвищення ефективності використання ресурсного, вироб-ничого і науково-технічного потенціалу;
  • сприяння аналізу, діагностики та прогнозування регіонального розвитку;
  • створення основи для розробки і реалізації територіальних комплексних програм і схем природокорис-тування, схем розвитку і розміщення продуктивних сил та розселення населення