8.4. Завдання державної регіональної політики.

У регіональному вимірі у регіональній політиці визначаються такі пріоритетні завдання:

1. Забезпечення комплексного і збалансованого соціально-економічного розвитку усіх регіонів шляхом раціонального використання їх економічного потенціалу;

2. Всебічна підтримка депресивних регіонів, у першу чергу, аграрно-промислових, із порівняно низьким рівнем соціально-економічного розвитку (території Полісся, Поділля, Карпатський та Південний райони тощо);

3. Зниження рівня сировинної орієнтації економіки, здійснення відповідної структурної перебудови в напрямку розвитку високотехнологічних ресурсозберігальних виробництв у традиційно промислових районах України, для яких характерна концентрація підприємств важкої промисловості й складна економічна ситуація. Це, в першу чергу, Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська, міста Харків, Одеса, Київ;

4. Оздоровлення екологічного стану промислових регіонів Прикарпаття, Донбасу, Придніпров’я, а також територій, що зазнали радіоактивного забруднення в результаті аварії на ЧАЕС. Створення в цих регіонах сприятливих умов для життєдіяльності населення;

5. Формування раціональної системи розселення шляхом зміцнення сільської її мережі, активізація функціонування сільських населених пунктів, малих сільських поселень на базі малого і середнього підприємництва;

6. Широкий розвиток прикордонної торгівлі та міжнародного співробітництва, в першу чергу, з сусідніми державами та країнами СНД;

7. Розвиток регіональних і міжрегіональних інфраструктурних систем транспорту, зв’язку, інформатики, які забезпечують і стимулюють ефективність територіального поділу праці;

8. Раціональне використання рекреаційних ресурсів у Криму, районах Чорноморського і Азовського узбережжя, Карпатах, в екологічно чистих зонах інших областей України шляхом створення розгалуженої мережі транспортних комунікацій, об’єктів соціальної інфраструктури.

Специфіка проведення регіональної економічної політики в Україні.

Комплексний розвиток господарства країни не можливий без всебічного розвитку її регіонів. Під регіономтреба розуміти частину території країни, відмінну від суміжних територій, з певним поєднанням природно-географічних, соціально-економічних, демографічних, національно-культурних, екологічних та інших ознак. Ці ознаки повинні характеризуватися єдністю і цілісністю, бути комплексоутворювальними. Регіон може як збігатися з межами адміністративно-територіальної одиниці, так і об’єднувати території кількох таких одиниць.

Ученими проведено класифікацію регіонів щодо проблемності їх розвитку. В умовах мирного часу при стабільній економіці в державі виділяються динамічні (піонерні) і проблемні регіони.

Динамічні – це регіони з прогресивним станом економіки, високим рівнем життя населення, стабільною культурно-політичного та економічною ситуацією.

Для умов економічної кризи, коли всі регіони охоплені спадом у всіх сферах людського буття, ця класифікація потребує уточнень. У такому випадку під динамічними розуміють такі регіони, які знаходяться у вигіднішому становищі з позицій структури господарського комплексу і можливостей забезпечення зайнятості населення. Оскільки усі галузі господарського комплексу залежать від кон’юнктури попиту і пропозиції, паритету цін та інших економічних чинників, вигідність становища таких регіонів визначається часткою галузей обробної промисловості та сфери послуг. До того ж, як підказує світовий досвід, названі галузі виступають рушійною силою прогресу, основним джерелом попиту на робочу силу.

Проблемні - це регіони розвиток яких з певних причин суттєво відстає від середнього у державі рівня.

У свою чергу, вони поділяються на слаборозвинуті та депресивні.

Слаборозвинутими називаються такі регіони, економічна відсталість яких викликана, передусім, географічними чи історичними чинниками

Найважливішими географічними чинниками, що об’єктивно впливають на структуру і ступінь розвитку господарського комплексу, можна назвати рельєф місцевості та конфігурацію території регіону, від яких залежать транспортна доступність і витрати на перевезення, а також особливості клімату, які визначають природні умови розвитку господарства. Гірський рельєф, пересічна місцевість, значна витягнутість у певному напрямку чи деяка ізольованість території водною або іншою перешкодою, посушливий чи надмірно зволожений клімат створюють несприятливі передумови для збільшення концентрації населення у регіоні, підвищують затратність виробництва, часто призводять до посилення екстенсивності у сільському господарстві. Вплив історичного чинника на формування економіки регіону проявляється у певних тенденціях нерівномірного розвитку його різних місцевостей. Це може бути пов’язане як з традиційністю виробництва, так і процесом об’єднання в єдине ціле окремих територій з різним рівнем економічного розвитку. Отже, названі чинники концентруються у проблемах економічного характеру, адже у слаборозвинутих регіонах обмежений рівень і нераціональна структура зайнятості населення, несприятливі умови для активізації ділової, інвестиційної, соціальної та інших сфер діяльності.

Депресивними називаються такі регіони, економічна відсталість яких зумовлена ситуацією, спричинена структурною кризою, що охопила виробництва, які стали неефективними у результаті зміни умов.

Найчастіше депресивними є старопромислові регіони з характерними для них видобувними або традиційними галузями спеціалізації промисловості. У них переважають видобуток корисних копалин із виснажених родовищ і виробництво засобів виробництва, що відбувається здебільшого за застарілими технологіями, з високою витратоємністю, низькою рентабельністю, недостатньою екологіза-цією виробництва. Навіть за умов загального стійкого розвитку національної економіки у таких регіонах потенційно можуть виникати економічні кризи.

Протягом усього післявоєнного періоду в економічно розвинутих країнах світу продовжують удосконалюватися форми і методи регіональної політики. Зокрема, поряд з методами прямого (директивного) державного втручання у процеси регіонального розвитку застосовуються суто економічні методи стимулювання потрібних структурних зрушень у мезо- та мікрорегіонах. Але у країнах з багатоукладною економікою у межах державної регіональної політики завжди ведеться пошук балансу між розвитком районів (територій) і рівнем життя людей. Досягти такого балансу потрібно і в Україні, що має стати сенсом проведення державної регіональної політики.

Причинами й аргументами на користь проведення регіональної політики у світі, зазвичай, є різні рівні розвитку регіонів і наявність специфічних регіональних проблем. Зважаючи на розміри території України, неоднаковий природно-ресурсний потенціал різних місцевостей, відмінності у розміщенні продуктивних сил, строкатий етнічний і релігійний склад населення, його традиції культури та особливості політичних поглядів, потреба у проведенні регіональної політики є очевидною.

Реальна необхідність розробки регіональної політики в Україні обумовлена такими причинами:

розпадом єдиного народногосподарського комплексу СРСР та лібералізацією зовнішньоекономічної діяльності, що призвело до необхідності встановлення нових міжрегіональних зв’язків як всередині держави, так і за її межами;
становленням державності України, що висунуло нагальну необхідність створення національного господарського комплексу на базі ефективного використання усіх місцевих ресурсів, переваг раціонального територіального поділу праці;
економічною кризою, яка по-різному охопила економіку регіонів і позначилася на їхньому соціально-економічному становищі;
переходом до ринкових відносин, роздержавленням і приватизацією, відмовою від багатьох важливих соціальних гарантій тощо.

У перші роки незалежності здебільшого були закладені наукові і правові основи такої політики, які, на жаль, ще суттєво не змінили реальну ситуацію у державі. Тим часом, на фоні прогресуючої економічної кризи продовжували зростати диспропорції між регіонами України не тільки економічного характеру, а й демографічного, соціального, екологічного.

Трансформаційні процеси за останній період призвели не лише до масового та активного руйнування (фізичного і морального) засобів виробництва, але й обезцінили мотивацію до праці. Це обумовлене наднизькою вартістю робочої сили, при якій не забезпечується навіть просте її відтворення. У зв’язку із безробіттям, вимушеною неповною зайнятістю, втратою робочого часу не з вини працівника, зайнятістю на низькокваліфікованих роботах, відбувається масова декваліфікація переважної більшості промислово-виробничого потенціалу. Знижується потреба у робочій силі, продовжується відтік кваліфікованих кадрів і молоді у різні суспільно непрестижні, але такі, що дозволяють вижити, сфери діяльності. До погіршення фахових і професійних знань працівників додається ще й старіння працюючого населення та інші негативні процеси (зокрема, погіршення стану здоров’я). Все це об’єктивно призводить до зниження продуктивності праці.

В окремих регіонах загострилися специфічні, характерні для них проблеми.

У 90-ті роки окреслилися як загальні тенденції змін в економічній структурі регіонів України, так і специфічні. До загальних відносяться такі:

зменшення обсягів виробництва у загальному секторі економіки, який становить фундамент економічного виробництва, виступає основою створення продукту і доходу. Особливо це стосується галузей матеріального виробництва – промисловості, сільського господарства, будівельної індустрії;
зростання частки галузей, які надають послуги, перш за все ринкового характеру, – транспорту, зв’язку, житлово- комунального господарства, загальної комерційної діяльності із забезпечення функціонування ринку;
недорозвиненість галузей з виробництва і споживання високих технологій;
деформації у процесі відтворення основного капіталу, замала частка його чистого нагромадження, що пов’язане з віковою структурою основних фондів;
скорочення зайнятості у переважній більшості сфер економічної діяльності, зростання рівня прихованого безробіття; збільшення питомої ваги зайнятих у сільському господарстві, особливо в особистому підсобному, що є захисним засобом створення особистого доходу в умовах деформації структури виробництва, відсутності робочих місць у промисловості, будівництві, на транспорті. Проте така форма зайнятості призводить до регресу, оскільки в умовах кризи продукція цього сектору здебільшого не набуває товарної форми, а споживається самими ж виробниками та членами їх родин.

Як приклад прояву специфічних тенденцій змін у структурі економічного виробництва можна виділити Вінницьку, Дніпро-петровську, Донецьку, Запорізьку, Київську, Кіровоградську, Миколаївську, Полтавську, Рівненську, Сумську і Хмельницьку області, в яких на фоні тотального падіння виробництва зросла питома вага кінцевого продукту, створеного у промисловості. Однак лише на Сумщині розширювалася зайнятість у цій галузі.

Ще одна тенденція – це різке зменшення кількості робочих місць в обробній промисловості порівняно з традиційними галузями. Такі зрушення сприяють консервації неефективної структури виробництва та відсталої структури зайнятості й одночасно означають, що власне структурна перебудова, регульована державними важелями управління, ще не розпочалась, тобто продовжується спонтанний процес структурного спаду.

Негативні тенденції розвитку регіонів потребують комплексного підходу до їх подолання, вирішення економічних, соціальних, екологічних та інших проблем. При цьому головною стає необхідність оптимального поєднання всієї множини об’єктів природи, суспільства і такої територіальної організації їх функціонування, при якій регіональні природно-суспільні системи мали б стабільну здатність до стійкого розвитку та відтворення. В умовах зростаючого дефіциту природних, матеріальних, територіальних, економічних та інших ресурсів і критичності екологічної ситуації необхідно забезпечити умови стійкого відтворення природних та суспільних систем. Оскільки всі регіони в державі безпосередньо або опосередковано взаємопов’язані, то зміни економічної ситуації в одному з них позначаться на економічній ситуації в інших. Все це необхідно враховувати при розробці регіональної політики в країні як в галузі економічної діяльності, так і соціальній сфері.

Важливою умовою подолання кризових явищ та забезпечення економічного зростання є перебудова управління регіональним розвитком у напрямі розширення прав і самостійності регіонів щодо вирішення багатьох питань економічного й соціального характеру.

Головним має бути загальнодержавний рівень управління регіональним розвитком, якому належить забезпечувати входження України у світовий соціально-економічний процес, розповсюджувати нововведення з урахуванням територіальних відмінностей, розробляти генеральний напрям соціально-економічного розвитку з визначенням його основних регіональних відмінностей. За центром треба залишити функції міждержавних відносин, оборони й оборонної роботи, поліпшення екологічної ситуації, регулювання грошового обігу, контролю за банківськими операціями, стратегію регіонального прог-нозування, розвитку культури, освіти, підготовки та перепідготовки кадрів, розвитку загальнодержавного транспорту й енергетики, космічних, океанічних і геологічних досліджень тощо.

Регіональна ланка управління має забезпечувати створення належних умов для проживання населення, ефективного використання територіальних ресурсів, розвиток взаємовигідних міжрегіональних виробничих відносин. Саме в регіонах повинен реалізовуватись принцип економічної самостійності, оскільки в них задовольняється основна частина матеріальних і духовних потреб людини. Регіони мають бути відповідними соціально-економічними комплексами, збалансованими за природно-ресурсною, розселенсько-демографіч-ною, виробничою, соціальною та екологічною підсистемами, які формуватимуть відповідну регіональну спеціалізацію.

Регіони повинні здійснювати управління розвитком власної виробничої інфраструктури (енергетики, будівельного комплексу, місцевого транспорту і зв’язку, постачання та збуту), координацію агропромислового виробництва.

Для досягнення стабільного економічного прогресу необхідно посилити роль держави у регулюванні соціально-економічних процесів у регіонах. Це стосується, зокрема, товарних потоків, створення умов для досягнення економічних інтересів власного товаровиробника, відновлення традиційних та створення нових ринків збуту товарів і надання послуг.

Основу регіональних економічних інтересів повинна складати економічна ефективність і соціальна доцільність функціонування господарських структур у регіонах незалежно від форм власності. Пріоритетною повинна стати діяльність зі створення суб’єктами господарювання конкурентоспроможного продукту тощо.

Перехід до ринкових умов функціонування економіки визначає необхідність широкого розвитку вітчизняного підприємництва. Для виходу з економічної кризи вже зараз треба створювати в усіх регіонах України мережу малих спеціалізованих підприємств, які здатні швидко реагувати на зміни у попиті на товари народного споживання та надавати послуги з виробництва проміжної продукції великим підприємствам обробної промисловості. Такі підприємства можуть забезпечити досить високу економічну та соціальну ефективність за рахунок прискореного обороту обігового капіталу, зниження цін на товари народного споживання, собівартості та цін на кінцеву продукцію великих підприємств і завдяки цьому значно підвищити конкурентоспроможність вітчизняного виробництва.

Одночасно мале підприємство, розвинуте до певного рівня, сприятиме створенню міжгалузевих, міжрегіональних і навіть міждержавних корпорацій, здатних ефективно використовувати основний капітал за рахунок об’єднання інвестиційних можливостей, поєднання виробництва з прикладною наукою та використання результатів, фундаментальних досліджень. Такі об’єднання можуть виникати також шляхом інтеграції виробничого і банківського капіталу.

Створення умов для корпоративного будівництва включає в себе державну підтримку та стимулювання саме цієї форми організації виробництва шляхом економічного заохочення міжгалузевих і міжрегіональних об’єднань, першочергового надання їм пільгових довгострокових кредитів, державних замовлень, економічної інформації про можливу перспективу, ринкову кон’юнктуру тощо.

Економічний інтерес структурної перебудови у регіонах повинен базуватися на активнішому управлінні інвестиційними та інноваційними процесами. Політика акумуляції інноваційних ресурсів та їх використання має орієнтуватися на вибір нових конкурентоспроможних технологій, будівництво нових або модернізацію діючих об’єктів, організацію випуску нової продукції та її збуту з урахуванням кон’юнктури ринку. Необхідно розвивати маркетингові дослідження, які сприятимуть збалансуванню ринкових пропозицій з платоспроможним попитом населення і формуватимуть стабільний процес відтворення. Для забезпечення безперервності самовідтворення на регіональному рівні потрібно проводити збалансовану політику цін на товари і формування доходів населення, які підтримували б місткість ринків та відтворювальну активність місцевих споживачів. Занижений рівень в оплаті праці або її невиплата призводить до згортання економічної діяльності, оскільки зменшується регіональний ринок споживання товарів. Штучне обмеження потреб у зв’язку з низьким платоспроможним попитом як і випуск підприємствами продукції, що не має попиту, стримує економічний розвиток регіонів.

Одним із напрямів подальшого розвитку регіонів в умовах економічної кризи є структурне регулювання їх економіки, яке треба провести з метою забезпечення функціонування національної економіки як цілісної системи на базі оптимального розміщення продуктивних сил, з урахуванням місцевих ресурсів, існуючих систем розселення, особливостей історичного розвитку. Оптимальність у цьому випадку визначається, з одного боку, рівнем розвитку соціально-економічних потенціалів регіонів, а з іншого – загальною ефективністю національної економіки з огляду на її місце у світовому економічному просторі. Завдання вирівнювання соціально-економічних потенціалів регіонів реалізується через усунення регіональних диспропорцій в економічній, зокрема виробничій, структурі кожного конкретного регіону, збільшення пропозиції робочих місць, забезпечення можливостей утворення особистого доходу, одержання освіти, медичного обслуговування, соціального забезпечення. Серед завдань регулювання структури регіональної економіки можна виділити:

визначення регіональних, галузевих пріоритетів розвитку, розробку механізму їх реалізації;
запровадження у практику управління індикативного планування розвитку територій;
науково обґрунтоване розміщення і розвиток наукоємних виробництв з урахуванням існуючого територіального поділу праці та можливостей його прогресивних змін;
розширення попиту за рахунок створення нових робочих місць, підвищення вартості робочої сили, а натомість платоспроможності населення і підприємств;
проведення політики протекціонізму до сільського господарства, яке є важливою складовою економіки регіонів;
екологізацію виробництва, особливо у високоіндустріальних регіонах;
забезпечення і відновлення рекреаційних ресурсів регіонів як важливої складової їх економіки;
запровадження у практику управління регіональних програм зайнятості з урахуванням необхідності ліквідації диспропорцій між професійним і кваліфікаційним попитом та пропозицією робочої сили, можливостей самозайнятості, специфіки регіонального трудового потенціалу.

Наслідками проведення структурного регулювання регіональної економіки України повинні стати згортання ресурсоємних галузей і товарних груп, зростання інноваційноємних виробництв і номенклатури продукції, техніко-технологічне оновлення традиційних галузей економіки, запровадження екологозберігальних технологій. Світовий досвід підказує, що серед заходів впливу на структуру найдоцільнішими є пільгове фінансування капітальних вкладень у структуроформувальні галузі і виробництва, пільгове оподаткування нових підприємств, що сприяють регіональному комплексоутворенню прискорена амортизація до виробництв, які визначають науково-технічний прогрес у регіоні, позики під пільговий процент на оновлення підприємств економічної безпеки, пряме бюджетне фінансування соціально значущих регіональних об’єктів. У той же час варто застерегти центральні органи управління від надмірного захоплення реструктуризацією галузей економіки на основі технічних інновацій, оскільки структурна перебудова інноваційного змісту може призвести до посилення диференціації регіонів за рівнем соціально-економічного розвитку. Причини цього явища полягають у тому, що розвиток нових галузей і виробництв потребує зосередження у регіоні науково-дослідних інститутів, кваліфікованої робочої сили, розвинутої сфери послуг, зокрема, інформаційного характеру та інфраструктури. Такі умови можуть забезпечити лише регіони з досить високим рівнем розвитку, до яких і тяжітиме приватний капітал.

Важливим механізмом проведення регіональної політики повинна стати адміністративно-територіальна реформа. Вона, окрім іншого, повинна внести зміни в адміністративно-територіальний устрій держави. Висловлюється думка про укрупнення областей до кількості мезорайонів.

У специфічних регіонах з особливими проблемами економічний розвиток можливий завдяки транскордонному співробітництву, створенню вільних економічних зон, технопарків і технополісів. Ці форми оздоровлення господарського життя підпорядковані загальній меті виходу власних товаровиробників на світовий ринок, розвитку регіонів, вирішенню місцевих економічних проблем. Проте скільки їх потрібно сьогодні Україні, ніхто достеменно не знає. Уже створені технопарки у Києві і Харкові, єврорегіони “карпатський” і “Буг” (близький до реалізації єврорегіон “Слобожанщина”), а також 20 спеціальних (вільних) економічних зон і територій. Але захоплюватися їх тиражуванням теж недоцільно та й навіть небезпечно з погляду збереження економічної цілісності держави.

Правовою базою для створення ВЕЗ в Україні є Закон “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон”. Після появи експериментальної вільної зони “Сиваш” проекти створення ВЕЗ з’явилися майже в усіх областях. Опрацюванням цих проектів займаються спеціалісти Кабміну України, Агентства з питань вільних економічних зон, облдержадміністрацій і мерій цих міст. З метою захисту загальнодержавних інтересів обов’язковим є врахування проблемних питань у діяльності ВЕЗ.

По-перше, своєю діяльністю ВЕЗ порушують здорову конкуренцію на внутрішньому ринку. При рівних затратах завдяки пільговому оподаткуванню продукція, вироблена на підприємствах, розташованих у ВЕЗ, має меншу собівартість, ніж виготовлена поза їх межами, а тому і вищу конкурентоспроможність. Звідси виникає завдання встановлення фінансово-кредитних і податкових особли-востей функціонування кожної зони. Пільги повинні диференціюва¬тися залежно від того, які проблеми переважно вирішує ВЕЗ: загальнонаціональні, регіональні чи локальні.

По-друге, кожна ВЕЗ повинна мати обґрунтовані альтернативні варіанти розвитку, обов’язково пов’язані з перспективами майбутньої структурної перебудови вітчизняної економіки, можливими змінами кон’юнктури світового ринку, проблемами вирівнювання розвитку різних регіонів країни. Якщо подібні альтернативні варіанти розвитку не передбачити у загальнонаціональному масштабі, то виникне ситуація, коли ВЕЗ все більше віддалятиметься як від проблем вітчизняної економіки, так і регіонального розвитку, і почне проявляти локальний характер.