3.4. Типи економічного районування, сучасна межа економічного районування.

Наукова і практична необхідність диференційованого підходу до вивчення територіально-господарських відмінностей у межах країни обумовлює також потребу систематизації різних економічних районів.

Науково обґрунтованим є об’єктивне існування двох типів економічних районів – галузевих і загальних або багатогалузевих (інтегральних).

Галузеве (спеціальне) економічне районування потрібно для вивчення особливостей розміщення і проблем розвитку окремих галузей виробництва. Цей тип економічних районів виникає під впливом закономірності територіальної концентрації підприємств окремої галузі народного господарства і пов’язаних з ними обслуговуючих виробництв, їх територіальна локалізація залежить в основному від наявності на певній території необхідних природних передумов (ґрунтово-кліматичних і сировинних ресурсів), великого споживача продукції, сприятливих транспортних зв’язків тощо.

Галузеві економічні райони є складовою частиною загальних економічних районів. Галузеве районування посилює наукову обгрунтованість визначення території загальних економічних районів.

Загальне (інтегральне) економічне районування базується на регіональних народногосподарських комплексах, в основі яких знаходяться територіально-виробничі комплекси різного ступеня сформованості або їх складові частини.

За цим районуванням виділяється три підтипи інтегральних економічних районів: великі (макрорайони), середні (мезорайони) і малі (мікрорайони).

Великі (інтегральні) економічні райони – це поділ території країни на найбільші територіальнічастини, які обєднують кілька адміністративних областей або адміністративні області з автономною республікою або адміністративні країни з автономними областями.

Головною метою визначення цих районів є виявлення і розмежування великих чи тих, які ще тільки формуються, територіально-виробничих комплексів для визначення напрямів їх раціонального розвитку і більш ефективного використання їхнього ресурсного потенціалу.

Виникнення і розвиток великих економічних районів може відбуватися в країнах з територією не менше 300–500 тис.км2. У країнах з меншою територією формуються тільки мезо- і мікрорайони, тобто райони другого і третього порядку (підтипи міжгалузевих районів).

Середні (інтегральні) економічні райони , як правило, є підрайонами великих економічних районів. Це територія однієї невеликої чи адміністративної області, краю, автономної республіки, тобто це територіальні одиниціекономічного районування.

На території цих районів знаходяться ядра великорайонних ТВК, їх складові частини. У цьому підтипі економічних районів основну районоутворювальну роль відіграють великі багатофункціональні міста, які разом з тим є найбільшими промисловими та імпортними вузлами. Ці міста є тими ядрами районів, які пов’язують їх периферію в єдине ціле.

Середні економічні райони об’єднуються у великий економічний район зоною районоформувального впливу великих регіональних центрів з системою спеціалізації і кооперування їхніх підприємств. Для найповнішого використання власного ресурсного потенціалу спеціалізація виробництва в цих районах здійснюється не тільки в основних галузях, а й на виробництві другорядної продукції, потрібної для кожного великого економічного району.

На території цих районів знаходяться ядра великорайонних ТВК, їх складові частини. У цьому підтипі економічних районів основну районоутворювальну роль відіграють великі багатофункціональні міста, які разом з тим є найбільшими промисловими та імпортними вузлами. Ці міста є тими ядрами районів, які пов’язують їх периферію в єдине ціле.

Малі райони (мікрорайони) – це найнижчій ступінь інтегральних економічних районів.

Вони органічно пов’язані з низовим адміністративно-господарським районуванням, їх територія відповідає території внутріобласних адміністративних районів.

Визначення меж цих районів залежить від об’єктивних і суб’єктивних факторів. Це пов’язано з тим, що економічна основа сусідніх районів цього підтипу часто буває однорідною (однотипною), особливо в спеціалізованих сільськогосподарських зонах, і тому їхні межі визначаються виробничими зв’язками підприємств місцевого значення з їх сировинними зонами, а також територіальною організацією і управлінням всього господарства, яке здійснюється районними центрами. У цих районах основними галузями виробництва є рослинництво, тваринництво і місцева промисловість, переважно та, що переробляє сільськогосподарську сировину. Найпоширенішими виробничими поєднаннями є локальні аграрно-промислові комплекси (завод, цех і сировинна зона). У межах цих районів можуть бути розташовані підприємства міжрайонного значення, які впливають на формування обласних господарських комплексів і внутріобласних підрайонів.

В Україні можна виділити три економічні зони: Західну, Східну та Південну зі своїми характерними ознаками і напрямами економіки. Це, власне кажучи, макрорайонування нашої держави.

Останнім часом з оригінальною думкою про регіоналізацію (районування) виступив О. І. Шаблій. Він виділив на території України шість соціально-економічних районів. Його райони тісно пов’язані з містами-мільйонерами, спеціалізуються на загальноукраїнському поділі та інтеграції праці тощо. Це Західний, Центральний, Центрально-Східний, Північно-Східний, Південний та Східний.

В Україні здійснюється генеральне районування територій для прогнозування, вироблення і реалізації комплексних програм, опрацювання територіально-виробничих програм окремих територій.

Проблеми економічного районування в зв’язку з переходом до ринкових відносин, проголошенням суверенітету нашої країни значною мірою загострилися і розвиваються іншим шляхом ніж у складі СРСР. Наприклад, у Східній економічній зоні виникла проблема зміни структури народного господарства, значного розвантаження цих економічних районів від галузей важкої та хімічної промисловості; ліквідовані нерентабельні підприємства, виникли нові галузі і, можливо, навіть цілі галузі спеціалізації у зв’язку з розвитком кооперації, вільних зон торгівлі. Не менш складні проблеми виникли у західних економічних районах, де є надлишок трудових ресурсів, особливо жіночих. Тому набувають розвитку окремі галузі легкої та харчової промисловості, народні промисли.

Велике прикладне значення економічного районування полягає у тому, що воно є основою формування і реалізації державної регіональної економічної політики, а також використовується в практиці територіального управління господарством при виборі доцільних варіантів розміщення нових виробничих об’єктів та вдосконаленні територіальної структури господарства, обґрунтуванні перспектив розвитку територіально-виробничих комплексів. Економічне районування сприяє підвищенню ефективності використання ресурсного, виробничого і науково-технічного потенціалу регіонів і всієї країни.

В Україні здійснюється генеральне економічне районування території для цілей прогнозування, розробки і реалізації територіальних комплексних програм і схем природокористування, проектів районного планування, схем розвитку і розміщення продуктивних сил та розселення населення.